Олександр Вільчинський: Останній герой

Відчуття, що залізні двері нам відчинилися вдруге, а може, вони для нас і не зачинялися, з’явилося, коли увечері того ж дня ми з Віллі вже сиділи у купе фешенебельного поїзда… Правда, була одна ситуація, коли нас ледь не викрили. Це вже коли, позбувшись машини і зброї, окрім парабелума і ще двох рускіх пістолетів, які дісталися нам в останньому бою, ми тільки-но вийшли на довгий перон Козятинського вокзалу й одразу напоролися на військовий патруль.

Це був офіцер у капітанській, як і я, формі, і два ще зовсім молоденькі низькорослі солдатики із чорними погонами, судячи з усього танкісти, й червоними пов’язками вище ліктя. Офіцер якось дивно подивився і пройшов повз нас, звісно, козирнувши, як і ми, у відповідь; до цього козиряння ми були готові, але потім він вернувся. Він запитав російською, чи нема у нас закурити, звернувся начеб по-дружньому й водночас зберігаючи дистанцію.

– Не курю, – відповів я йому.

І додав у відповідь на його запитальний погляд, що «товаріщ лєйтєнант» також не курить. Віллі, що стояв до нього спиною, у цей час розвернувся, і, побачивши його безоке лице, той танкіст був дещо спантеличений.

– А что с глазом, товаріщ лєйтєнант? [38]– випалив він, мабуть, більше рефлексивно, бо ж не кожен танкіст, нехай навіть і капітан, наважиться ставити запитання енкаведешнику.

– Корея, – кинув я перше, що прийшло в голову.

– Корея, – повторив услід за мною Віллі, скопіювавши мою інтонацію.

– Развє наші там воєвалі? [39]– так само щиро здивувався танкіст.

– Сємечкі щолкалі [40], – відповів я йому тим же безтурботно-зверхнім тоном, яким, на мою думку, й мав би розмовляти фронтовик із тиловим щуром.

До капітана, мабуть, уже дійшло, що він трохи дивні питання ставить, і якось зовсім по-цивільному, кинувши нам: «До побачення», – він пішов наздоганяти своїх солдатиків, що чекали його біля входу у будівлю вокзалу. Перевіряти документи в офіцерів він не наважився, а наші трофейні ксиви не можна було вважати надійними. І тому найпершим бажанням було якомога швидше вшитися з цього містечка.

Проте найближчий поїзд на Одесу, як мені вдалося розізнати на вокзалі, не раніше другої ночі, зате через двадцять хвилин прибуде сімферопольський, із недавно запущеного напрямку на Крим. Але ж нам хіба не все одно, куди їхати? Правда, я ще поцікавився, чи не проходить цей поїзд через Одесу.

– Ви що, жартуєте, товаришу капітан?.. – Жіночка у віконці мала явно грайливий настрій.

Ну, жартуєте, то й жартуєте! Надалі вирішив бути обережнішим із дурними запитаннями.

Я заплатив за два квитки, ми дочекалися поїзда, і вже у вагоні з’ясувалося, що він оминає Одесу, зате йде через Дніпропетровськ і Запоріжжя. Хоч-нехоч, а знову згадалися залізні двері; і чи це не сама доля скеровує нас у потрібному напрямку? В купе ми були тільки удвох, і можна було спокійно поміркувати, що робити далі. Бо ж варіант із тією вдовицею для Віллі насправді виглядав авантюрою і не більше.

І хтозна, чи в Одесі у нас усе пройде так легко, як дотепер. Та навіть якби та моя вдовиця й досі чекала, що я привезу їй жениха, то навряд чи вона вже аж настільки недалека, щоб не відрізнити мадяра від німця, не кажучи вже про всі інші питання, які б неодмінно виникли… Я знову дістав трофейні мапи і ще деякий час водив пальцем уздовж залізничної нитки через станції, які, за словами провідника, ми мали проїздити, начеб хотів вивчити їх напам’ять – Вапнярка, Христинівка, Тальне, Шпола, Сміла…

На мій подив, колишній піхотинець напрочуд легко погодився змінити наші наміри. Він і сам розумів, що всі варіанти подальших дій, які б вони не були, приречені на провал. Кожен день міг бути останнім, і невідомо, наскільки б ще нас вистачило… І дуже скоро перед нами постав би вибір: одне з двох – чи куля від них, а чи сам собі – третього б не було.

Ця розмова з Віллі була для мене важкою, як ніколи, коли кожне слово наче кам’яна брила, яку я через силу зрушував з місця. Я радив Віллі мовби самому собі, і новий план, який раптом спонтанно виник у моїй голові, видавався єдиним шансом для колишнього піхотинця вціліти й урешті-решт мати нехай і примарну, але все ж надію вижити й побачити свою Баварію. Бо ж кому прийде в голову пов’язувати його із тим, що сталося у нашому лісі? Я говорив неголосно, під перестук коліс і начеб сам до себе.

– А як же ти? – понуро запитав Віллі.

– За мене не хвилюйся, я он ще в Криму не був. Подамся потім на Крим або й на той їхній Дальній Восток. Поки туди, поки назад, а тим часом тут трохи вляжеться, – бовкнув я, як це часто траплялося зі мною і раніше, перше, що прийшло в голову, й аж потім оцінив, що ідея не така вже й кепська. – Тебе не було якихось два тижні, звичайно, вони тебе уже шукали, але… – продовжив я вголос свої міркування. – Ти ж міг десь знайти каністру спирту і безпробудно пити, рускім це знайоме і близьке, у це вони можуть повірити… Та й тобі близьке, – пригадав я того трофейного бутля. – П’яний німака! Вони тобі за це були б навіть вдячні, що не одні такі, і навіть могли б тобі за це пробачити втечу… Хоча бити, я думаю, все одно будуть, без цього вони також не можуть. Але хіба тобі звикати?..