Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

…А потім була якась затишна кав’ярня з невідомою назвою, тепло від духмяного горнятка, відверті очі навпроти, поцілунок у руку на прощання і запрошення на нове побачення… За стільки останніх років пані Люба відчула, що комусь може й потрібна у цьому житті. Мільйон протиріч краяв їй серце – соромно ж бо у такому віці на побачення ходити. А як хтось побачить? А як зустріне ненароком когось з учнів? А як, не дай, Боже, хтось із рідні дізнається? А з іншого боку – вона ж самостійна, доросла жінка і самотня, цілком самотня.

– Пані Любо, я принесла вам косметику! Дозвольте, я допоможу вам зробити макіяж. – Ганнуся вже розклала на столі різнобарвні дорогі коробочки. – Це – рум’яна, це – тіні на повіки, це – пудра, дивіться, від «Крістіан Діор». Ми з Вас зробимо справжню красуню – королевою будете. А що вдягнете, ви вже подумали?

– У мене, Ганнусю, лише дві більш-менш пристойні сукні: одна чорна з білим комірцем, в якій Степана ховала – я її на всі робочі урочистості вдягаю, а друга – зелена. Не знаю вже, чи в неї втиснуся, давненько не вдягала – не було куди.

– Чорного нам не потрібно, а от зелена буде вигідно відтінювати колір ваших очей, – Ганнуся задоволено оглянула щойно нанесений макіяж. – Подивіться на себе в люстерко, пані Любо, яка ж ви гарна, просто красуня!

Та й справді, до Люби усміхалася у дзеркалі абсолютно інша жінка. Сіточку зморшок навколо очей вдало приховала пудра, легесенький рум’янець надавав свіжості, а приємний рожевий олівець зробив чіткими обриси рота. Це ж та, колишня Люба, п’ятнадцять років тому. Навіть пасма сивого волосся, що де-не-де просвічували крізь каштан, додавали витонченого шарму і вишуканості.

Всміхнулася сама до себе…

– Витягайте свою зелену сукню… Так… Непогано… – На хвилю Ганнуся замислилась… – Сюди б Вам личили світлі коралі. В мене є білі перлини. Зараз, я миттю…

…Дві жінки вдивлялися у дзеркало. Одна здивовано себе розглядала, ледь впізнаючи, а друга, молода, захоплено плескала в долоні, задоволена побаченим. Ще б пак! Поряд була розкішного вигляду дама середніх років у елегантній сукні пляшкового кольору з високо підібраною копичкою густого каштанового волосся, яке вигідно підкреслювало високу шию з низкою білосніжних перлин.

– Оце так, пані Любо! І Ви свою красу ховали від людей?! – Коли помер сусідчин чоловік, Ганнуся була ще дитиною, то й не могла пам’ятати її молодою. – Я гадаю, що там, куди ви йдете, буде просто фурор! Гарно вам побавитися!..

…Пані Люба залишилася сама. Ще раз глянула на себе в дзеркало. Ох, ті коралі… Згадала про їхнє зі Степаном весілля, коли стояла вже одягнена у білосніжну сукню – така неторкана, юна – і придивлялася до себе у дзеркалі. Розпашілий Степан увірвався у кімнату:

– Любочко, ледь не забув. Це тобі до вбрання дуже личитиме, – і витягнув низку білосніжного намиста нічим не гіршого за Ганнусине. Кропітно застібнув його на шиї і милувався: «Ти моя королівна».

…По його смерті Люба подарувала той весільний дарунок доньці з словами: «Я у нім брала шлюб і була у тім шлюбі щаслива. І тобі воно принесе щастя. Адже це пам’ять по татові».

Накрапував дощик. Люба накинула пальто і вийшла з дому. З неба цідило, немов крізь забите ситечко. І було незрозуміло, чи то ніяк не може скінчитися осінь, чи то ніяк не почнеться зима. Щільніше закутавшись у демісезонку, жіночка дріботіла бруківкою, і звук підборів відлунював на всю вулицю. Коралі пекли шию і, здавалось, викликали спогади молодості. Згадала чомусь, як вперше йшла на побачення – не йшла, а летіла, бо в студентські роки на побачення літають, мов на крилах. А її Степан – могутньої статури, мов велетень – стояв, переминаючись з ноги на ногу, і квіти, які він ретельно ховав за спиною, здавалися від цього ще більше зворушливими. І так само накрапував дощ, і вона, необережно послизнувшись, ледь не простяглася у нього перед очима. Розгубилась, звичайно. А потім обоє довго сміялися…

… І тут, наче блискавкою, різонуло у свідомості:

– Боженьку, що я роблю? Степанку, милий мій Степанку, куди я йду? Де це я зібралася? Яка то зла сила підбурила мене піти на цей крок? Та це ж справжнісінька зрада, а ти дивишся Звідти і мовчиш! – Вона вмить спинилася посеред дороги, немов укопана, підвела догори голову, неначе справді вірила, що побачить там свого Степана, який її пожурить не від злості, а швидше для порядку…

– От, нечиста сила поплутала, – докоряла собі і вже не поспішаючи, неначе і дощ – не дощ, почимчикувала зовсім в іншому напрямку. – Захотілося тобі ласки, тепла захотілося? Чи замало ти мала ласки від свого Степана? Хтось за все життя стільки її не отримав, як ти за недовгі роки спільного родинного життя. Треба лишень розділити ласку на рівні шматочки, і щоб вистачило до кінця життя. А він, такий рідний, прийде серед ночі, приголубить, полюбується і полетить собі спокійно далі…