Я зателефонувала до редакції. Мені сказали, що презентації поки не планують, може, згодом. Брешуть, падлюки, я вже навіть знаю, якого числа. У Міжнародний день боротьби з алкозалеж-ністю. Ще й день такий вигадали, фантазія в них працює, як у рептилій! Вони думають, ніби я читати не вмію. Писати вмію, а читати не вмію!
Так, приводимо себе в порядок. Все-таки вихід на люди. Давно я не була на людях. Лише в супермаркеті та кіоску. Ця кофтинка, Аліса казала, вона не сходиться на мені. Ту то й що? В мене гарний ліфчик, якщо трохи розстебнеться, нічого страшного. Спідниця з розрізами… Ні! Я одягну широку спідницю! Так я виглядаю прикольно! Синці під очима до середини щік! А мені, до речі, на день народження подарували олівець від синців під очима. Я ще тоді питала: чому не пляшку доброго вина? А як застосовувати той олівець? Ні, то ж помада! А де той олівець? Він іще був у гарній торбинці з бантиком! Ось він! Все гаразд! А синці в мене від втоми, а не від вина. Треба виходити! Я там маю з'явитися від самого початку! Я маю побачити все те дійство! Тим більше на початку наллють аперитив. Я так сподіваюсь, то не буде «кадарка ординарна» з картонних пакетів!
Телебачення! Аж два канали! Ось камера знімає столик із напоями! Переповзає на плакат рекламний Антології-Алкології! Я його вже бачила в інтернеті! Моє ім'я там є! А хлопчик зі списком на дверях до зали каже, що в списку мене нема! Шиплять голоси: «А хто їй сказав?» Ніхто не сказав! Сама довідалась! Та що вже робити, нехай проходить! Буде ходячою ілюстрацією до Алкології! Юрчику, привіт! Ти дамі винця не подаси? Дуже дякую, ти справжній друг! Вино пристойне! Ні, горілочки не треба! Горілочку – це укладачеві антології. А кращій авторці – винця.
Вітенько, і ти тут? А чому ж ти мені не сказав, що буде презентація? Гаразд, усі інші, але ти? Ніби забув, як ми облилися вином у твоєму ліжку? А потім кохалися, а воно пахло! То було давно? Я не забула, а ти? Кажеш, не кричати? А я хочу кричати!
Тож ви мене не покликали, щоб я вам не зіпсувала свято? А те, що ви мені зіпсували життя, ви це враховуєте? Ну то дайте мені другого келиха! Другий келих платний? Ну вигадали! То купіть мені другого келиха! Ні? Значить, я сама собі куплю! Думаєте, в мене нема? Це скільки? Сорок гривень? Тримайте п'ятдесят! Здачі не треба! За ваше здоров'я, колеги!
Ви з якого каналу, дівчино? Ну, то уявіть собі, мене сюди не те що не запросили, мене не хотіли сюди пускати! А без мого тексту ця антологія – то просто нуль! Всі інші – нездари! Вони не відрізнять «мерло» від «каберне», і беруться писати про алкоголь! А я відрізняю «мерло» середземноморське від аквітанського!
А чого ви мене відтісняєте до дверей? Як я вже прийшла сюди, то піду звідси останньою! Я ще дам інтерв'ю на камеру! Я скажу, хто ви всі такі! А краще покажу! Ви всі суки! Ви забиваєте неординарних людей! Ви плекаєте сірість! То будете знати! Всі великі люди були хуліганами! Всі великі жінки були і є хуліганками! Якщо чоловікам можна стояти по кутках і робити калюжі, то жінці можна підняти спідницю й показати, чого ви всі варті! Це протест античної богині проти християнських мощей! Недаремно я одягала широку циганську спідницю, яка легко піднімається! Ось вам усім! Мій зад, кому хочу, тому й показую його! Насцяти на ваш килим – то святе! Заніміли! Перестали хапати мене за лікті? Не чекали? Ото ж бо й воно! Мій гомеричний регіт перекричить ваші недолугі промови!
Всі вивалили з залу, я тут сама. Треба схопити ще келишок. На порозі двоє у формі. Куди ви мене тягнете, хлопці? За мною прийшла машина? Дуже дякую, але я ще нікуди не їду! Все лише почалося! Всім весело! Всі все зрозуміли! Ви знаєте, кого ви тягнете до своєї паскудної машини? Ви бачили моє посвідчення? Я – авторка семи книжок! Так, восьму я, може, й назву «Треба менше пити»! І я її напишу! Неодмінно! Вам усім на зло!
Сергій Жадан
Бари мого дитинства
50
Алкоголь навчив мене ставитися до життя, мов до кредиторів, – зі стриманою вдячністю. Алкоголь – найкраще, що зі мною сталося. Після любові й віри, звісно. Алкоголь зробив кров мою теплою, а тіло – сухим. Алкоголь пояснив мені, як можна не боятися й не соромитись. І не боятися соромитись. Він загострив мій нюх і підвісив мені до язика срібні дзвоники печалі. Показав межі можливого й необмеженість примарного. Відкрив мені механізми всіх головних ритуалів, які рухають нами в цьому кольоровому помаранчево-бузковому просторі, показав, що життя прискорюється саме на весіллях та поминках, коли разом збираються чоловіки з суворими серцями й жінки з глибокими очима. Адже так просто їх не збереш, не примусиш слухати одне одного. їх так багато різнить, вони ні в чому одне на одного не подібні, їм ніколи й нізащо не втриматись разом. І ось саме тут з'являється він. І починається найцікавіше.
Читать дальше