Тетяна Белімова - Київ.ua

Знову пережити пекельний ранок пекельного дня? Для чого? Нащо? Всоте, втисячне повторювати цей заїжджений і болючий алгоритм?

Так, вона подасть заяву на розлучення, ось тільки трохи збереться на силі – і подасть! Бо не можна, просто неможливо далі так жити! Люди так не живуть!

Це правда: таке існування, коли кожен день продираєш очі лише для муки, а ввечері ноги просто відмовляються нести додому (та хіба це дім, оце кубло нескінченних сварок!), не тільки для неї стало нестерпним. І він заперечує очевидне лише тому, що вона цього захотіла перша…

Те, що ніколи й ніщо не буде так, як хоче вона, вже давно стало звичною аксіомою їхнього шлюбу. Так не буде, бо не буде по-твоєму! Все максимально просто! По-твоєму не буде! Ніколи! Не буде, бо цього хочеш ти! Не буде так, як ти хочеш! Не буде! Бо – не буде!

Вона й не помітила, що, замислившись, проїхала свою станцію чи, може, й кілька станцій. Підвелась, узялася за верхнє поруччя, почала поволі просуватися майже порожнім у цей світанковий час вагоном до виходу, і її тінь, відображена у вікні, підчорненому тунелем, рухалася разом із нею, чітка й виразна – аж до темних кіл під очима.

«Не притулятись!», – знайома з дитинства засторога вкотре подивувала казенною недолугістю. Так! Звісно! Кожен, хто опиняється у вагоні метро, просто мріє притулитися до цих дверей! Притиснутися до них усім корпусом, приліпитися щокою й долонями, зависнути на їхній скляній поверхні!

Безперервний потік ескалаторної стрічки, рухомий вал сходів, який везе нагору в безкінечне наземне життя. І не треба казкового птаха, який би виніс із того світу, з олюдненого підземного потойбіччя, не треба годувати його м’ясивом, напувати водою, а тоді ще й шмат чогось (можливо, серця!) відкраяти, аби тільки вибратися на білий світ…

Завжди помічаєш, що рухоме поруччя чомусь їде значно швидше за сам ескалатор і долоня на ньому весь час намагається випередити решту тіла, фінішувати, так би мовити, першою. І тому треба весь час стежити за нею, пересувати її вниз, до себе. Ось і тепер так само. Мимохіть погляд зупинився на світлій смузі на безіменному пальці, там, де нещодавно була обручка. Цей десятирічний слід не заросте ніколи. Бо це не просто світліша ділянка шкіри, а продавлена чи, може, атрофована, відмерла і лише для годиться вкрита живою шкірою частина її єства. Цей слід – білий і неживий, вичовганий відтинок пальця, – ніби шлях їхнього розриву, без кінця і без початку, шлях у нікуди й нізвідки…

Справді, хіба можна тепер пригадати, з чого почався цей кошмарний, нестерпний для кожної клітинки, поєдинок? І де ота точка відліку цієї дороги від «ми» до двох окремих «я»? Як довго вона не хотіла визнавати очевидного: жодних «ми» не існує! Немає! І всі ці її благання, намагання, готування смачненького, качання пресу, ранкові пробіжки, нові зачіски, висвітлене волосся, і «давай так, як ти хочеш», і «так, як не хочеш, а лише мрієш, теж давай» – усе це не може змінити інерційної апатичності, простого небажання і нехоті, стримати позіхання, яким змикає цей такий рідний рот у смертній нудьзі…

Ось випливає вона зі спальні у звабливому халатику… П’ята марна спроба затягти туди ж і його… Ще одна спроба сісти на коліна й на хвильку відвернути увагу від екрану закінчується роздратованим: «Я дивлюся! Не заважай! Мені завтра рано вставати! Я з Ростиком на полювання їду, чи ти забула?…». Образитися? Ні! Образитися у цій формулі сімейного щастя – значить наразитися. Цілком заслуженим покаранням за «не таку» поведінку буде тиждень мовчазного льодовикового періоду («бо заслужила!»). «Я не піду з тобою на день народження до твоєї подруги! І ти теж не підеш!», – це вже середньої тяжкості. Але і це ще не найгірший варіант. «Мій син не може тебе бити! Що за вигадки!», – ось він апофеоз каральної програми. Ти боксерська груша? Ні! Ти футбольний м’яч, який випадково підкотився під ногу. Пас! І м’ячик знову в грі, життєрадісно скаче по полю, по зеленому, зі штучним покриттям, полю такого облаштованого й ситого життя.

– Пам’ятаю, як у третьому класі на Восьме березня вишив нам – мені і першій вчительці Олені Степанівні – по такій прекрасній серветці… Свою я й досі зберігаю! Ось доїмо, і я вам її покажу…

– А ще, пригадую, у четвертому класі (а в музичній це був лише третій!) він так на академконцерті зіграв оцю (як вона, тату, називалась?)… ага, так, «Етюд» Шітте… – уривок зі щорічного виступу свекрухи, Алли Леонідівни, на її дні народженні, на його дні народженні, на дитячих днях народженнях, на Новий рік, на Різдво – на кожне сімейне свято…