Тетяна Белімова - Київ.ua

Ну, щось таке… Отакий вийшов запис на сторінці у соцмережі… в рубриці «про що ви думаєте?»… і головне, все-все правда – від першого до останнього слова… Маячня… Маячня? Маячня!

Сніг. Чи не вперше за цю зиму затанцював у світлі видовжених ліхтарних голів (справжнісінькі кобри, тільки без роздутих капюшонів). Завтра зранку земля буде вкрита білим, нещільним, із численними чорними залисинами люків, зі смугами автострад, покривалом чи, може, саваном. Чом би й не саваном? Воно якось логічніше: саваном. У моргу – то покривало, а коли вже в останню путь, то – саван… Та це все завтра, а сьогодні – вечір, ніч, свобода, втеча від реальності. Свобода вибору.

Перебирати у телефоні контакти на літеру «Л» (хай там що, ця «Л» стала рідною за стільки років):

Лада – 045 2469349

Лара – 081 4468912

Леся – 072 9783351

Лєна – 031 1156702

Ліза – 045 8801928

Ліка – 064 0370105

Ліля – 081 7792408

Ліна – 073 4402309

Люся – 022 2754805

Ляля – 031 4305815

Так, і що там у кінці списку? Льона? Ні! Льону – видалити! Льона – error – збій програми – помилковий збіг обставин – випадкове влучення – страшний сон – плід хворої уяви – нічний кошмар – утрачена молодість – помилка природи – тупиковий хід історії (чи еволюції?).

Відчинив шафу. Що тут у нього? Випрасувані й розвішані її (дбайливими!) руками сорочки мовчки зирили, пропонуючи себе, мов дівчачі номери телефонів… Чому ж так тяжко? Знав, що це буде, але не думав, що так відразу.

Що? Психологи? Вони майже як філологи. Тоді однозначно Ліка-Анжеліка (оце «Анже…» треба відразу відкинути: тільки вимову ускладнює!). Що ще? Із собою подумки не розмовляти, на самоті не залишатися, змінити умови, погодувати риб (ох, лише вони мене розуміють!), увімкнути сигналізацію…

Так, а де нові черевики? От Льона! Завжди все кудись позапихає!

Захряснуті двері, кілька обертів ключів у нижньому й верхньому замку. Тиша. Тільки на кухні утробне вуркотіння величезного двометрового холодильника та ще лампи денного світла і монотонне дзижчання повітряної помпи в акваріумі…

– Алло! Це я! Нічого, що так рано? Так! Сталося! Я пішла з дому! Твоя пропозиція ще актуальна? Зараз приїду!

Зв’язок зник. Може, від холоду (і таке буває… навіть батареї мобільних не витримують морозу), а може, випадково не ту клавішу задубілими пальцями натиснула?… Набрати знову. Треба набрати знову.

– Знаєш, мені зараз дуже потрібно дещо почути… Дуже треба, розумієш?… Скажи, я хороша людина? Просто – я. Без посади, квартири, машини, без цих чортових грошей? Просто – я? Чи можу, чи маю право почути, що я хороша?… Знаєш, як у дитинстві хочеться, щоб хтось погладив по голові й сказав: «Ти хороша дівчинка! Ти завжди все робила правильно, була відмінницею, чемною дівчинкою, хорошою дружиною і мамою, і в тому, що сталося, немає твоєї вини»…

Ось і настав цей відтермінований день. День від’їзду. Чи, може, день утечі? Втечі? Від кого чи від чого? Її ніхто не тримав. Її вже давно ніхто не тримав, на неї навіть ніхто не зважав останнім часом. І ця різка фраза, що, почута вперше, обпекла, ніби окропом, – «тебе нема за що кохати», – стала вже навіть бажаною, бо в неї вкладалися бодай якісь емоції, зазвичай негативні, хоч іноді, під настрій…

– Тебе нема за що кохати!

О, яким насиченим був цей рефрен їхнього сімейного життя!

– Ти нецікава! Мені з тобою нудно! Чхав я на твою освіту (чи освіченість?), на твої книжки!

Хоча останнього, звісно ж, він не дозволив би собі сказати, щоб не руйнувати міфу про абсолютний інтелект, якому все до снаги! Але гучне хропіння в розпалі оповіді про нещодавно прочитану дуже, ну, просто дуже цікаву книжку було красномовнішим за будь-які фрази.

А може, це правда? За що? Справді, за що її кохати? За те, що так і не опанувала мистецтва пекти ватрушки, як його мама? Чи за те, що попри всі застороги й докори таки пішла працювати та ще й зуміла трохи видряпатися драбинчастими вузесенькими приступками кар’єрних закапелків? Чи, може, за те, що так і не навчилася затуляти обличчя від його кулаків, щоби потім тижнями вдавати з себе жертву корка з-під шампанського – ну, ви ж знаєте, як воно буває? бабах – і просто в око! – та вже все гаразд!

Куценьке чорне пальто зовсім не захищало від холодного січневого вітру, але зранку йти до спальні по щось тепліше просто фізично не могла себе змусити. Там спав він, і сама лише думка, що чоловік прокинеться – от просто розплющить очі, і вона знову потрапить перед його очі – видалася їй нестерпною!