Юрiй Логвин: Мої Дікамерони

А тому що «Райкін» Мішка «внєдряєт» сухий закон. Горілка по талонах на весілля та похорон. Улаштували в Москві помпезне тусовище «совєтскіх пісатєлєй». У голодний час розкішні рибні разносоли. А замість випивону – «Фанта», «Буратіно», «Пепсі-Кола» і ще всяка солодка рідина. Багато хто з великоросів, нажравшись разносолів та запиваючи їх солоденьким, так блював, як від найгіршого шмурдяку не блюють…

Оскільки я не знав, що робити, а думати я геть нічого не міг, то я поліз у воду й почав плавати – туди й сюди, туди й сюди. Здається, що стільки я ніколи до того ні в басейні, ні на морі не пропливав.

Зрештою, отако плаваючи, я почав думати, що треба думати про те, як звідсіля вибратись. Наче б можна було піти на ризик і висадити одну секцію скла. Але нічого не вийде – скло в нижніх рядах армоване та ще й претовстенне.

Рухав я ногами й руками, а думка якось зовсім зупинилась. Ну не працює голова, та й годі!

Нараз став відчувати, що не те щоб стомився. А почав мерзнути. Але плаваю, потім таки додумався – треба вилізти з води й зігрітись під душем.

Та в обох кранах прохолодна, хоча не зовсім, водичка. Значить, котельня вже не працює…

І шмаття моє, і рушники в боксі у ванному відділенні.

Почав лазити по всьому басейну, щоб хоч якусь тканину чи якийсь халат знайти та насухо обтертись.

І підлога з підігрівом охолола. А холодні кахлі для босих ніг – ох і неприємна ж річ!

Почало мене потроху від холоду трусити. Шкіра пуп’янками пішла.

І тоді, коли вже почав я й зубами цокотіти, десь наче гуркнули двері.

Потім цокання жіночих каблучків по кахляній підлозі.

Ближче. Ближче! Ось каблучки минають мої двері. Тоді я подаю голос.

У відповідь мені Киця:

– Відчини. Це я!

– Не можу!.. – відказую я, цокотячи зубами та затинаючись. – Ключ вилетів через вічко в коридор! Подивись – де він там?

– Не бачу… Не бачу… Нічого не бачу… Та де ж він? О! Є! Під батарею залетів!

Киця клацає замком і звільняє мене.

– Ось тобі ключ, не губи!

– Слухай! А чому ти повернулась?

– Згадала, що труси в роздягалці забула.

І Киця притьмом кидається до жіночої роздягалки.

Мені дивно – де ж ті труси лежали? Я ж усі кімнати й шкафчики продивився.

Хочу її ще спитати, де ж вони лежали, та чую лише цокіт її каблучків і гуркіт вхідних дверей.

Ну, взагалі, зараз і мені не до розмов, бо треба якомога швидше тікати з цієї спокусливої купелі.

Спочатку я дуже злостився на Кицю, що вона дурила мене, ніби розлучена з чоловіком, тим самим здорованем Довбнею. А в нього був паскудний норов. І кожен його кулак, як мої два!

Але потім я відійшов. І малював Кицю не один раз на даху котельні. З видом на бухту й Товстий мис.