Марина Троян: Обліковець

«Отакої, ще й вихована! Хоча одразу видно, що не від доброго життя сюди припхалася», – відзначила про себе Лейла, а вголос сказала:

– Апендицит. А чого тобі від мамки треба?

– Та мені… сестрі допомога потрібна… – Дівчина, здавалося, не знала, що робити: чи стояти думати, чи відразу плакати, чи бігти кудись, чи вже не варто.

– Ясно, – коротко відрізала Лейла, ніби показувала, що то не її проблема. І враз, щось надумавши, бовкнула: – Я вмію все, що вміє мамка. Можу піти з тобою. Тільки не безплатно, ясна річ.

Дівчина в ряднині рясно-рясно закліпала й перестала тупцяти. Вона подивилася на Лейлу так, ніби та була чарівною паличкою: і очам не віриш, але хапаєшся за останню, хоч і примарну надію.

– А за скільки? – тихо вичавило із себе дівча, приклавши руку до шиї, ніби намагаючись дужче закутатися в ту свою ряднину.

Лейла, не думаючи, випалила суму:

– Двісті. – Рівно стільки в неї було відкладено на зуб і стільки вона сьогодні не дошукалася у своїй схованці.

– Добре, – ще тихіше пробубніла дівчина, притискаючи ряднину сильніше. Доки Лейла встромляла ноги в старі, порепані по боках чоботи й натягувала коротку курточку, вона тулилася все більше до одвірка, ніби намагалася хоч так отримати більшу опору, і бігала очима по підлозі, наче щось згубила. – От тільки… – натужно вимовила вона, піднявши великі очі на Лейлу, і затнулася, дивлячись, як та насупилася й наготувалася зірвати із себе куртку й випхати непрохану гостю втришия.

Чи могла вона зізнатися, що має тільки сотню? Зараз, коли ця насуплена циганка була єдиною, хто може хоч якось допомогти?

– Що? – нетерпляче гаркнула Лейла.

– Там холодно, – пробелькотіла дівчина й опустила голову.

Лейла кивнула, швидко роззулася і вдягла великі валянки – занадто великі для худорлявої Лейли, але кращі, ніж порепані короткі чоботи, витягла з-під навішеного безладною горою одягу велику пухову хустку, замоталася в неї по самий пояс і скомандувала:

– Тоді бігом! Думаю, твоя сестра довго чекати не зможе…

Отаку погоду я б назвав дратівною. Звісно, тіло в мене не дубіло від морозу, щоки не пекли від пронизливого вітру, а очі не різало від сніжинок, які раз у раз потрапляли в них, ніби й самі хотіли заховатися від завірюхи. Безнадійне густе ряботіння перед очима перекривало все, що я міг бачити, і перетворювало голі дерева, кольорові парканчики й приземкуваті хатки замість реального фону на якусь здогадку. Ця безперервна розмазана сірість будь-кого довела б до божевільні! Я починав сумувати за поважним морським бризом і розніженими на сонці чайками.

Сорой спокійно стояв обіч дороги й чекав. Точніше, висів, бо якби стояв, то був би вже до поясу в снігу. А так його босі ноги безтурботно покоїлися на білій кучугурі, а голі руки пропускали крізь себе лапатий сніг. Стоячи поруч, я глянув униз, посовав пальцями ніг по снігу й запитав:

– А чого ми босі?

Навіть не глянувши в мій бік і далі підставляючи відкриті долоні до сніжинок, Сорой байдуже відповів:

– А навіщо нам взуття?

І то правда. Ми ж не можемо збити ноги чи, скажімо, відморозити. Так само, як не можемо відморозити все інше.

– Тоді навіщо нам одяг?

Сорой, здавалося, думав про щось своє, переводячи погляд то на такі близькі сніжинки, то вдалину на дорогу. Не вміючи читати думки, я почувався телепнем, бо навіть достеменно не знав, чи почув він мене.

– Задля спокою, – врешті, зробивши перерву у своїх міркуваннях, так само байдуже відказав Сорой. Цікаво, скільки разів йому доводилося відповідати на ці питання? Він відверто нудився, відповідаючи на них, розкриваючи рота рефлекторно, наче просто кашляв.

Напевно, побачивши знову мої думки й вирішивши бути трохи чемнішим, він врешті повернувся до мене.

– Ти не зможеш відчути холоду, спеки, лоскоту на шкірі, голоду, піщинки в оці чи шматка в горлі, – тлумачив він. – Але відчуватимеш радість, цікавість, співчуття й навіть сором, заздрість, сумнів і спустошення. Тебе ніколи не знудить від поганого запаху, але опанує огида до потворності. Не зможеш відчути фізичного потягу, але будеш зачаровуватися красою. За таких умов, – підвів риску, – одяг зайвим не буде.

Я задумався. Інакше кажучи, я не відчуваю нічого, що залежить від тіла, але здатен відчути все, що виходить від розуму й душі. До речі, про душу…

– Ідуть! – вигукнув Сорой, не давши додумати.

Я глянув туди, куди дивився він. Крізь холод і сірість наближалися дві постаті: одна – висока й худорлява, інша – низенька й кругла. Обидві нахилилися вперед, долаючи дошкульний вітер, і високо піднімали ноги, намагаючись не загрузнути в снігу. Але, незважаючи на ці маневри, наближалися стрімко, немов гнані розпеченими різками. Вони швидко промиготіли повз нас до акуратної металевої хвірточки і, пірнувши у двір, попрямували до невеликого, але добротного будиночка. Ясна річ, нас вони не побачили.