Марина Троян - Обліковець

Їх бачать діти та божевільні, а вони бачать нас, доки хочуть бачити; вони не ходять за нами слід у слід, бо їхнє завдання – не охороняти, а рахувати. Що саме? Вони спочатку й самі не знають що. Потім – не знають навіщо. А згодом разом зі знанням приходить усвідомлення мети – їхньої і їхніх опіканців. Обліковці дізнаються, хто вони, звідкіля взялися і ким, можливо, стануть. А далі… історія про те, як перетинаються ці світи. Історія захоплива, розказана вміло, досконало і – сердечно. Це оповідь, у яку авторка вклала душу, це книжка, якій віриш без примусу, від якої важко відірватися, а перегорнувши останню сторінку, ти починаєш заздрити тим, для кого знайомство з «Обліковцем» іще попереду. Дуже сподіваюся, що для вас воно буде не менш приємним, аніж для мене.

Наталка Шевченко

Коли на мене дмухнув вітерець, а я нічого не відчув, то подумав: «Буває». Коли в око різонуло світло, відблиск сонця від води, а я навіть не примружився, виникли певні підозри.

Коли млява чайка неквапно летіла просто на мене, навіть не збираючись звертати, я подумав: «Із чайками також буває». Коли горопашна птаха таки влетіла прямісінько в мене й без найменшої шкоди фізичному та психічному здоров’ю й вилетіла з іншого боку, попрямувавши собі далі, – я вже точно знав, що вскочив у халепу.

Потупцяв по піску – ні тобі гарячого лоскоту на п’ятах, ні слідів під ногами. Вдихнув на повні легені розхвалене поетами й медиками морське повітря – і не відчув ані солоного присмаку в горлі, ні самого горла. Про легені, мабуть, я також бовкнув дурню.

Порожній дикий пляж невідомо яких широт цвів собі дикістю; хвилі перламутрового моря одна за одною облизували й без того мокрий пісок; п’ятачок сонця гордо сяяв щосили, надаючи всьому під собою безтурботної млявості.

«Життя прекрасне!» – сказав би я, огорнутий цією розкішшю. Сказав би, якби раптом не збагнув, що тепер являю собою щось, що винесене за рамки того життя.

Я швендяв по пляжу, намагаючись зібратися з думками. Ліг. Встав. Поплив. Повернувся. Нічого. І так до лиха часу. Добрим знаком було те, що я таки міг піти, лягти, встати, пливти й пірнати.

Оглянув свої руки, ноги – ніби нормальні кінцівки людської особини. Білі штани, біла сорочка – теж нічого особливого, лахи як лахи. Тільки взуття не знайшов. Мабуть, хвилі злизали, доки я силувався збагнути, що тут до чого. Обмацав щоки, ніс, бороду. Цікаво, я й гадки не мав, як це все на мені виглядає. Зиркнув довкола ще раз, але, звісна річ, тут не було не те що дзеркала, а й узагалі нічого антропологічного. У море заглядати не було сенсу – на метушливих баранцях хвиль я навіть тіні побачити не зміг.

Ліг. Задумався. Якось аж надто порожньо в голові. Крім того, що я оце зараз бачив перед собою, думати ні про що не виходило. Хіба про те, якого насправді кольору моє волосся та як виглядає носюра. Отже, можна вважати, у мене з’явилася перша мета – з’ясувати це.

Знайшовши затишну місцину, я спробував викопати в піску ямку, щоб наносити туди води і глянути на своє відображення в тій калюжі. Та дзуськи! І чому відразу не второпав: якщо я навіть слідів на піску не здатен залишити, то годі й думати цей пісок загрібати руками!

Цікаво, що я маю тепер робити? Я знову ліг. Це в мене виходило найкраще.

Почало сутеніти. Сонце хилилося до обрію, немов сп’янівши від своєї вищості, мостило почервонілого носа туди, де його не буде видно. Вітер посилився. Хвилі розійшлися не на жарт. А мені знову ні холодно, ні жарко. От нудьга!

Я обіперся на лікті і дивився на рожевий захід. Гарно. Нудьга відпускала, натомість росло зачарування.

Якоїсь миті, коли я отак зачаровувався, мене осяяло нове відчуття, якого я тут ще не знав. Ні погане, ні хороше, просто відчутне. Відчуття присутності. Я озирнувся. Позаду стояв чоловік у сірих штанях і сірій сорочці. На голові в нього був чудернацький сірий капелюх, який нагадував чи то хвилю на злеті, чи кущ бур’яну. Як і я, він був босий.

– Я, мабуть, тебе тут чекаю, – сказав я перше, що спало на думку.

– Еге ж, – погодився той, ніби ми з ним і справді сто років були знайомі і він прийшов зараз привітати мене з днем народження.

– Ми маємо кудись іти? – продовжував вгадувати я, роздивляючись оте безглуздя на його голові.

– А ти вже хочеш звідси йти? – спокійно поцікавився «сірий».

– Хочу, – впевнено відповів я.

– То чому сам не пішов?

Гарне питання. А й справді, чому за весь час перебування на цьому пляжі й метикування, що я маю робити, мене й разу не зачепила проста думка – піти звідси?

Читать дальше