Марина Троян: Обліковець

Лейлу аж пропасниця била від цього бруду й злиднів. Хотілося їсти й водночас кортіло побалувати себе перед тим, як знову силуватися надати злиденності бодай подоби чистоти й затишку. Врешті, чи ж не вона майже добу, не присідаючи, виконувала мамині доручення, не забувши перед цим зварити співмешканцеві свіженького супчику? І чи ж не їй зараз ще мало не добу прибирати тут після його самостійного «хазяйнування», доки мати не повернулася й не повідбивала їм обом голови? І чи ж не в неї, врешті-решт, сьогодні день народження, а від Шрама, крім радісного «З тебе пляшка!» і подарунка у вигляді цього рейваху, привітань так і не дочекалася? «Вижену свиню таку! Тільки спершу зжеру свою заначку».

Пішла до спальні, де під шматком лінолеуму за шафою було заховано трохи грошей і коробку цукерок. Гроші вона відкладала, щоб поправити зуб. Якось, іще тільки оселившись тут, Шрам уві сні виштовхнув Лейлу з ліжка, вона вдарилася об тумбочку й відбила половину переднього зуба. А це ж не діло дівці ходити з відбитим переднім зубом, мов алкоголічці чи жебрачці! Цукерки їй віддала мамка, якій вони дісталися як подяка за певну послугу. Лейла навмисно не їла їх, чекала «свята».

«Свято» прийшло, і Лейла полізла за шафу. Намацала коробку, і, ще й не витягши її з-під лінолеуму, уже кипіла праведним гнівом. Вона відчувала, що на коробці нема целофану й рельєфні візерунки кришки аж шкребуть – не так шкіру на пальцях, як і без того роз’ятрені нерви. «Паскуда безсовісна! Сам ніколи карамельки поганої не приніс, та ще й до чужого подарунка добрався!» Відкриваючи коробку, дівчина вже не розраховувала багато там побачити, але надіялася знайти бодай щось. Та коробка виявилася геть порожньою, тільки пластикові форми були вимащені рештками шоколаду.

Стоячи на колінах біля шафи, Лейла вилизувала залишки своєї «заначки», доки не почав боліти язик, а слина не змішалася зі сльозами. Вона беззвучно ревіла на підлозі в день свого народження, без шоколаду, без сил, і навіть без злості – тільки з безмежним жалем до себе, до своєї безпорадності та втраченої юності.

Перед її носом безсоромно зяяло зібганими простирадлами незастелене чоловіком ліжко. «Трутень поганий, вижену!» – про себе хлипала вона, витираючи сльози. І знала, що не вижене. Кому ж вона така ще потрібна? Мамці хіба що. Але ж мамка не вічна. Лейла ткнулася лобом у подушку, усе ще прим’яту Шрамовою головою. І мамка – не мужик. Лейла схлипнула ще гіркіше.

На кухні зачовгало: Шрам уже накурився. Задзенькало скло: мабуть, відставляє банки з-під консервації в куток.

Певно, що не вижене. Хіба ж це кінець світу? Аби не гірше. І що з того, що лінькуватий і нічого не робить? Хоч не б’є, не ширяється, не збирає в хаті п’яні тусовки. Звісно, трохи п’є – як же без цього? – та хоч не кінчений алкоголік і з котушок не зривається, як нап’ється, а спить тихенько.

Лейла витерла сльози об наволочку й підповзла назад до шафи: треба хоч гроші переховати. Мацала-мацала під лінолеумом, витягла руку, як могла, скроню обдерла об куток шафи, а грошей так і не знайшла.

«Вижену, як вошивого пса!» Лейла знову аж трусилася з люті, і на цей раз не дала собі часу, щоб охолонути. За два кроки дострибнула до порога спальні, ляснула дверима об стіну, аж штукатурка посипалася, і в скаженому запалі з’явилася на кухні, мов маленьке, але небезпечне торнадо.

– Тут прийшли, – байдуже озвався Шрам із розчищеного кутка біля столу, колотячи свій чай у літровому кухлі. Решта гарячої води, що собі Лейла наготувала для миття, була і на столі, і на підлозі, і трохи – у банках із-під консервації. На порозі, притулившись до одвірка й тупцяючи з ноги на ногу, стояло якесь опудало у валянках і ряднині, з мокрими, ще дитячими очима.

– Мені потрібна баба Химка, – озвалося до Лейли доробало, яке при уважнішому огляді виявилося дівчиною десь одного з нею віку. Великі сірі очі були б гарні, якби не вирячилися з переляку так, що повіки мало не репалися. Обличчя було б чарівним, якби не хворобливий рум’янець до самої шиї.

Лейлин шал трохи влігся.

– Мало що там кому потрібно! – огризнулася вона до дівчини, яка продовжувала тупцяти й витріщатися, але, на Лейлин подив, без презирства чи огиди, а з німим проханням і надією. – Мамки нема, – відказала вже спокійніше.

– А де вона? – не вгамовувалася витрішкувата дівчина. – Я піду за нею…

– Її нема в селі, вона в лікарні, – буркнула Лейла, оглядаючи те дивакувате сміливе дівча.

– У лікарні? З нею все гаразд? – у голосі дівчини чулася вселенська турбота впереміш з особистим розпачем.