Олена Печорна: Кола на воді

– Дайте пройти.

Вона була тут. Його дівчинка лежала біля самої води, бліда-бліда й неначе прозора. З квітчастої сукні повільно сповзали прозорі змійки й одразу ж зникали у жовтій пащі піску. Крап. Крап. Крап. Чоловік похитнувся й міцно заплющив очі. Не може бути. Оксанка… Його Оксанка й… ота вода… скрізь на ній. Треба дитину перевдягнути у щось сухе, сухе і тепле. Хоча… сьогодні ж спекотно?… Так-так, спекотно, все одно, що в пеклі…

Раптом, десь зовсім поруч, хтось вибухнув криком, а потім стрімголов кинувся до дитини. Чоловік нарешті зважився розплющити очі:

– Ірина…

Шокована жінка відчайдушно притискала мокре тіло до себе, так міцно-міцно, і все кричала:

– Що ж ви її не рятуєте? Господи! Врятуйте. Оксанко… Доцю, донечко, ну ж бо, розплющ очі. Чуєш маму? Розплющ…

Довкола стояли люди з однаковими обличчями, немов кимось розставлені статуетки: очі вбік, лише не на матір з дитиною, куди завгодно, аби не на них.

– Доню…

Жінка вдивлялася у дитяче личко з таким шаленим запалом, немов хотіла або увібрати її в себе всю до крихточки, або одним-єдиним поглядом вдихнути життя вдруге. А у відповідь – спокій у кожній лінії, моторошний і безапеляційний, такий приходить і вже не боїться бути сполоханим. Вічний? Анатолій зробив крок вперед й похитнувся.

– Іро, не треба.

Чоловік спробував відірвати колишню дружину від доньки, однак жінка рвучко відштовхнула його руки, різонула безоднею очей й прокричала прямісінько в обличчя:

– Вона ж мала бути з тобою сьогодні! З тобою!!! А ти?!! Втік у свою роботу, свою Ренату, своє нове бісове життя… А моя дівчинка так хотіла, чекала… і тепер… її нема. Її – нема!!! Задоволений? Звільнився? Чуєш? Ти – вільний!!!

Анатолій відсахнувся, а кремезний слідчий метушливо забігав довкола:

– Ну? Чого стоїте? Не бачите, жінці необхідна допомога? Де той лікар? Лікаря! Швидше-швидше, пропустіть. Її потрібно заспокоїти, і було б непогано поставити кілька питань. Лікарю, вона зможе давати відповіді?

Огрядний чоловік в окулярах заклопотано чаклував над збудженою жінкою, уводячи чергову дозу заспокійливого зі снодійним.

– Вам аби людину до божевільні довести. Не бачите, в якому стані? Запитання, запитання… Тут невідомо, чим все це закінчитись може. Так, хлопці, в машину її. Госпіталізація та ретельний нагляд, товаришу слідчий, тому ніяких допитів. Розумію, що убивцю слід по гарячому сліду затримати, однак… Пізніше звернетесь до її лікаря за дозволом, але щоб у найближчі дні отримали – сумніваюсь.

Анатолій шоковано спостерігав, як за дружиною зачиняються дверцята «швидкої», а в голові стукотіло одне-єдине слово – ВБИВЦЯ. Його Оксанку, його дівчинку-світлячка… вбили? Як? Чому?

– Де це сталось?

Слідчий ожив й заходився діставати якісь папери.

– Де знайшли мою дочку?

– Та тут ось, біля самого берега знайшли. Плавала обличчям донизу серед латаття. Хлопці, передайте, що експерти закінчили з тілом, нехай забирають.

Два молодика у білих халатах швидко переклали дитину на ноші. Анатолій, похитуючись, наблизився.

– То… то не тіло. Чуєте?

Слідчий зблід, а на чолі виступили дрібні намистинки поту. Він ледве зміг вичавити з себе:

– Ви… бачте…

Чоловік нахилився й торкнувся вустами чола. Холодне… Й вологе. Провів долонею по щоці:

– Оксанко… дівчинко моя… Як так? Ну як?

Слідчий мовчки кивнув молодикам, і ті зрушили з місця. Анатолій наостанок намагався віднайти дитячу долоньку. Це здавалося таким важливим, найголовнішим з усього, що він міг зараз зробити. Ніби варто лишень вкласти її руку в свою, й Оксанка стисне її легенько пальчиками, як робила це завжди. І все. Це жахіття скінчиться. Він прокинеться, просто прокинеться. Ну ось. Ухопив, стиснув і застиг, пронизаний наскрізь одвічним холодом. Холодна. То… це і є кінець? Відпустив, похитнувся й заплющив очі. Його дівчинку забрали остаточно, віднесли на ношах, а він так і не подивився услід. Не зміг… бачити дрібнесеньку цяточку на мізинці. Ось так. Його світ розщеплюється, розлітається на шматки, котрі вже ніколи не зібрати докупи, а в нього перед очима малесенька плямка, крихітна, ледь помітна, та, яка була у дочки від самого народження.

– Уб’ю!!!

Слідчий зітхнув. Він весь час стояв поруч:

– Розуміємо ваш стан, Анатолію… Миколайовичу, однак, при всій повазі, не втручайтесь. Це лише попередня версія.

Чоловік здригнувся й крізь стиснуті зуби прошепотів:

– Розумієте? А ваша дочка теж ось так плавала у цьому клятому болоті?