Светлана Талан: Коли ти поруч

– Ні, не треба, – чи то попросила, чи то наказала Даша.

Спочатку Олексій навіть не повірив, що Даші вже двадцять років, а вона досі не знала чоловіка, але вона була наполеглива й уперта. Щоразу її «ні» зупиняло його запал, і не залишалося нічого, як готуватися до весілля. Даша і сама не знала, чому так поводилася. Можливо, їй було страшно «залетіти», як це бувало не раз з її подругами. Можливо, боялася залишитися сама з дитиною. Вона завжди боялася щось зробити не так, щоб не сподобатися коханому. Але ніхто не знав, як вона хотіла бути з цією людиною, як її тягло до нього і ночами палало її тіло від бажання близькості з чоловіком, як воно витягалося в напрузі, подібно до туго натягнутої струни. Іноді Даринка так вимучувалася, що засинала пізно й уві сні відчувала оргазм. Але вона мріяла не про такий секс.

Свою першу ніч із чоловіком дівчина бачила у своїх мріях після весілля. Часто вона уявляла, як увечері, після одруження, вона зайде до спальні законного чоловіка у своєму білосніжному вбранні, втомлена, але щаслива. У кімнаті пануватиме напівтемрява. Там не буде яскравого світла, не буде і суцільної темряви. Тільки запалені свічки, вона і він. Він підійде до неї, не поспішаючи, витягне шпильки з фати і розстебне на сукні блискавку…

– Гей, про що задумалася? – вивів її з мрій голос Льоші.

– Та так, – посміхнулася Даринка, – просто.

– Дивися, який туман.

– Прямо як у мультику «Їжачок у тумані». Бачив?

– Бачив. Класний мультик, хоч і старий.

– Гарне не буває старим.

– Це як сказати. У мене машина хороша, але вже стара. Хотілося б надалі мати новішу.

«Ось так завжди, – подумала Даша з гіркотою в душі. – Жінки мріють про щось неземне, про гарне і вічне, а чоловіки – прагматики, думають про матеріальне».

– Буде, якщо є бажання, – відповіла Даринка.

– Нічого, Дашулю, все у нас буде. Піду працювати на півтори ставки, а якщо не вийде, то підробіток завжди знайти можна.

– Я теж візьму підробіток у лабораторії.

– Не пропадемо. Зіграємо весілля, потім накопичимо трохи грошей і візьмемо в кредит нову машину. Як ти на це дивишся?

– Лише б ми були разом, – мрійливо сказала Даша.

– Будемо! Ми завжди будемо разом, – твердо сказав Олексій і ніжно подивився на свою наречену.

– Хоч би що сталося? – Даринка підвела на нього свої глибокі сині очі.

– А що має статися? Все буде нормально – це я тобі обіцяю.

– Ми ніколи не розлучимося? – запитала Даша і з трепетом у душі чекала на заповітні, такі потрібні їй слова.

– Дашо, – сказав він чуттєво і посміхнувся. – Ти ж знаєш, що я кохаю тебе й хочу бути з тобою завжди. Це ти хотіла ще раз почути?

– Так, – тихо й лагідно відповіла Даша.

Ось цим вона його і зачарувала. Олексій звик до того, що за ним завжди дівчата бігали табуном. Варто було йому кивнути головою, і вони бігли за ним і стрибали в ліжко. А ось Даша… Вона була зовсім іншою. Ця дівчина була геть позбавлена нахабства, брехні, хитрощів. Увесь її вигляд промовляв: «Ось я така: відкрита, чесна, добра. Я майже не користуюся косметикою, не ганяюся за дорогими речами. Мене можна або любити такою, якою я є, або взагалі не любити».

І Олексій закохався. Він любив її вдень, коли бачив на роботі, любив у вільний час при зустрічах, любив у мріях, любив уві сні. Йому подобалося спостерігати, як пурхають її чорні вії, слухати, як вона сміється, дивитися, як іде по коридору в лікарняному халаті…

– Туман такий, що майже нічого не видно.

– Тут завжди так. Особливо навесні й восени. Напевно, тому, що недалеко Кременчуцьке водосховище.

– Здається, що хмари опустилися і ми летимо десь високо-високо, – сказала Даринка і, відчинивши вікно, висунула руку.

– Досить тобі літати в небесах, моя пташко. Скоро четверта година, ми виїдемо з цієї суцільної колії на трасу і помчимо прямо, прямо і прямо.

– І незабаром будемо в Дніпропетровську, – додала Даша.

Вона трохи помовчала і поморщила носика.

– От тільки мені не подобається, що такий густий туман. Добре їхати зараз. Тут немає машин, немає великого руху.

– Чому ж немає машин? Уранці їде туди і назад молоковоз. Потім ще в селі є п’ять машин.

– Які виїжджають із дворів по святах? – засміялася Даринка.

– Ти, зайцю, не правий. Ці машини годують людей. Щоранку люди їдуть у найближчі міста продавати молоко, сир, сметану і те, що у кого виросло на городі. За рахунок цього люди й живуть.

– А в кого немає машини?

– Ті їдуть на мотоциклах, мопедах або велосипедах до траси. Там, я тобі потім покажу, є зупинка і довгий стіл, де люди продають усе, що можуть. Туди приходять люди і з інших сіл. Загалом, стихійний ринок, де проїжджі можуть скупитися.