Светлана Талан: Коли ти поруч

«Ось дочекаюся моменту, коли Віталій покаже себе з кращого боку на всі сто відсотків, тоді й піду з роботи», – задумав одного разу Іван Іванович і почав чекати відповідної нагоди.

Чайник закипів, і клацнула його кнопка. Майже одночасно з цим звуком хтось постукав у двері.

– Можна? – спитав молодий, високий, якщо не сказати довготелесий, хлопець в окулярах, відчиняючи двері.

– Заходь, Віталику, – по-батьківськи посміхнувся Іван Іванович. – Я вже і чайник закип’ятив, чекаючи на тебе.

– Я не спізнився, – зауважив Віталій, – здрастуйте, Іване Івановичу.

Незважаючи на свій високий зріст, Віталик не сутулився, як зазвичай роблять такі люди, а тримав спину рівно, наче натягнену струну, і від цього здавався ще вищим. Його веселі голубі очі дивилися з-за окулярів, випромінюючи світло радості. Він швидким, спритним рухом натягнув білосніжну шапочку на коротко стрижене світло-русяве волосся і накинув халат на зелену футболку з незрозумілим написом ML.

– Я готовий пити чай і приймати зміну, – посміхнувся він широкою посмішкою.

– Не зміну, а зміни, – зауважив Іван Іванович, ставлячи на стіл дві порцелянові чашки в дрібну синю квіточку.

– Як це?

– Мені треба з’їздити до матері в село, – сказав Іван Іванович. – Я тебе хочу попросити відпрацювати нічну зміну за себе і денну за мене.

– Без проблем, – Віталій розвів свої довгі тонкі руки в сторони. – Скільки завгодно.

– А як же твоє особисте життя? Як наречені?

– А! – Віталій недбало махнув рукою і поморщився, від чого його окуляри зробили рух до кінчика носа. – Які там наречені?

– Ех, мені б твої роки, – усміхнувся Іван Іванович і поправив сиві вуса. – Я б на твоєму місці жодної сестрички у відділенні не проминув би.

– Вони всі зайняті, – зауважив Віталій, сьорбаючи чай.

– Тоді залишаються хворі. Які тобі більше підходять: переломи, апендикси чи черепно-мозкові?

– Ну і жарти у вас, Іване Івановичу! Краще скажіть, як там ваша мати?

– Щось рана не загоюється. Що тут вдієш? Вік та цукор. Цукор, візьміть до уваги, молодий колего, гарний тільки в чаї, а не в крові, – посміхнувся Іван Іванович.

– Скільки вашій мамі?

– Вісімдесят шостий пішов.

– Та-а-ак, – протягнув молодий лікар. – Вік заважає одужанню.

– Мати ще жива, а батька вже немає десять років, – сказав Іван Іванович, і по його обличчю пробігла тінь смутку. Чоловік зробив кілька ковтків чаю, і його очі знову заблищали хитрими вогниками. – А хочеш, я тобі із села дівчину привезу? Зараз там залишився великий вибір: доярка, алкоголічка, із трьома дітьми, кинута чоловіком…

– Іване Івановичу! – Віталій сплеснув долонями. – Давайте краще зміну приймати буду!

…Провівши колегу до ліфта, молодий лікар обійшов усі палати і, переконавшись, що все гаразд, пішов до робочого кабінету. Завідувач відділення поїхав на два дні до столиці на симпозіум, Іван Іванович – у село до хворої матері, а йому, Віталію, належало добу провести на роботі. Тому, доки у відділенні спокійно, треба було терміново зайнятися малоприємною, нецікавою, але необхідною справою – писаниною. Лікар сів за стіл, де акуратною купкою лежали стоси паперів і карток хворих. Він згадав, як перший раз його підвели для знайомства до наставника. Іван Іванович здався Віталію надто суворим і навіть злим. Той критично глянув на розгубленого, новоспеченого лікаря, що кліпав очима і, зморщивши носа, запитав:

– Значить, хочеш стати хірургом?

– Так, хочу, – сказав Віталій.

– Дуже хочеш?

– Я дуже хочу стати хорошим хірургом, – Віталій, набравшись сміливості, сказав твердо, чітко карбуючи кожне слово. Напевно, це справило якесь добре враження на досвідченого лікаря, і він розправив свої глибокі зморшки на лобі.

– Гм-м, – гмикнув лікар і зазирнув Віталію в очі крізь скельця окулярів. – Вчитися вмієш? Слухати старших?

Молодий лікар знову відчув себе школярем, що стоїть біля дошки, погано вивчивши уроки.

– Я стою перед вами, шановний Іване Івановичу, й уважно вас слухаю.

– Шановний? – перепитав Іван Іванович, і в його голосі прозвучали цинічні нотки. – Ти мене бачиш перший раз у житті і вже так шануєш?

– Тут вас поважають усі: персонал лікарні, хворі. У мене немає приводу ставитися до вас нешанобливо, – відповів Віталій і подумав про те, чи вдасться йому знайти спільну мову з цією сивоволосою людиною.

– Ходімо пити чай, – несподівано сказав Іван Іванович, різко повернувся і рушив по коридору.

– Традиція в нас така, – пояснив він, заходячи до кабінету. – На спиртне – табу, а ось чай… Прийшов на роботу – попив, ідучи додому – попив, хочеш поспілкуватися – прошу за чашку. Сподіваюся, ти не проти наших традицій?