Христина Лукащук - Курва

«Ти сама зробила свій вибір, дівчино», – почую я наступного тижня. У якийсь момент вирішила, що він. Ніяких друзів, жодних подруг, тільки він. Як же мені мусило бути зле, гірко, непроглядно тужно, аби прийняти таке рішення. Донині дивуюся.

Десь дуже-дуже глибоко всередині розуміла: те його «життя нарізно», та сепарація може закінчитися для мене повним провалом. Я ніколи не бачила його дружини, хоч надто часто про неї чула.

Ми з Павлом однокласники. Я знала про нього, а він про мене таки чимало. Не знаю, як то вийшло, але в школі ми особливо одне одного увагою не балували, а от недавно зустрівшись…

– Ти як? – він, усміхаючись.

Він умів усміхатися. Огортав своєю усмішкою, наче брав в обійми і гойдав тебе, гойдав, допоки тобі не паморочилося в голові і доки ти… не опинялася в його ліжку. Або у своєму разом із ним.

– Я згодна. – Навіть не робила спроби боронитися.

Навіщо себе обманювати?… У мене вистачало сили й розуму визнати себе цілковитою дурепою. Тоді я переживала страшну депресію, викликану невдалим коханням. Та ні, кохання не буває вдалим чи невдалим – бувають дурепи, які пхаються туди, де їх ніхто не потребує…

Мені раптом кортить, аби та дівчина, наче з фільму, повернулася й сіла за мій столик. Упевнена, ми б із нею потоваришували.

Це вдруге я бачу жінку, краса якої мене справді схвилювала. Вона залишила по собі приємний присмак у вигляді шлейфу дорогих парфумів.

Уперше я побачила таку, тільки трохи старшу (а може, то я була молодшою), у нас на вулиці. Пам’ятаю, ми втрьох – я, мати і батько – чекали біля під’їзду на материну подругу, яка, як завжди, барилася. Ми мешкали в сусідніх квартирах. Назустріч ішла жінка. Мабуть, вона тоді була віку моїх батьків. Висока, тендітна, з неабияким смаком вбрана. Довга джинсова спідниця з відвертою розпіркою спереду, світлої шкіри м’який широкий пасок із великою пряжкою, біла, гаптована білими нитками блузка, через плече перекинута велика шкіряна торба і шовкова шаль глибокого зеленого, як морське дно перед штормом, кольору, що розвівалася, змішуючись із її розпущеним світлим, як ніжна скоринка білого хліба, волоссям… Делікатна засмага магнітила погляди. Притягнула і мій. Я, не зумівши його втримати при собі, відпустила, і він летів поряд із цією дивовижною жінкою, якої досі в нашому районі не бачила.

– К-у-р-в-а, – зневажливо, смакуючи кожну літеру, викотила те слово з уст моя мати, від чого воно стало ще круглішим і переконливішим.

– Ти її знаєш? – здивовано спитав батько, погляд якого також прикипів до незнайомки.

– А хто тої курви не знає, – побагровівши раптово, трохи заголосно відповіла мати.

Ми з батьком мовчали, мов пристиджені тим, що не знаємо тієї курви, яку всі решта знають, і мимоволі порівнювали її з нашою матір’ю. Порівняння були не на материну користь. Колись красива, тепер вона втратила всю свою звабу, розповніла й обстригла спалене хімією волосся. Виглядала так, як більшість жінок її віку. Навіть дорогий одяг не ховав зайвої ваги, надміру широких стегон, набряклих від навантаження ніг. Друге підборіддя, обвислі щоки, обважнілі повіки з підмальованими чорним олівцем стрілками. Втомлені очі, розгублений погляд.

Вона мовчала. Бо мовчали ми.

Нам із батьком було цікаво, хто ж усе-таки та жінка, яка мимоволі зачепила наші погляди, і тепер вони тріпотіли їй услід, як кольорові гелеві кульки. Але ні він, ні я не насмілилися спитати. Ситуацію прояснила сусідка.

– Зоню, а чи знаєш, кого щойно побачила? – першою до подруги звернулася мати.

– Кого? – щиро зацікавлено, бо перед нею – наші з батьком обличчя, що виглядали, певно, так, наче ми вздріли примару.

– А ту курву з дванадцятого дому. Ту, що в Славіка Оробця оселилась після того, як він прогнав дружину з донькою, – аж радісно, бо нарешті є з ким поділитися наболілим.

– А-а-а, ту-у-у-ю, – багатозначно проспівала пані Зоня, згідливо киваючи головою.

Була такою ж обважнілою, як і моя мати. Це їх об’єднувало й додавало сил. Натомість я зрозуміла, що бути красивою, стильно вбраною означало бути курвою…

– Будете щось замовляти? – мене не виганяли, але ввічливо натякали, що я займаю столик.

– Ні, дякую, – розуміюче всміхнулась я і вийшла на вулицю.

Місто робить мені подарунки. Іноді один, а буває, що й кілька разів на день. Часом це відбитий сонячний зайчик, часом – загорнутий у вранішній туман шпиль церкви святого Андрія, подеколи – вдало підібрані квітки на доглянутих балконах. Так, у Львові є й такі…