Лариса Денисенко: Коли ангельські крила смердять перегаром

Вона довго думала, за що це їй таке горе. Вона нікому не завинила, ані людям, ані Богу. Чому ж її чоловік не вгамується? Вдома завжди все є, ніхто від нього нічого не вимагає (якось не звикла вона до чоловічої підтримки, батько загинув під час Другої світової; брат був слабким, цікавився хвойдами і не любив брати на себе відповідальність; Сергійовичу також було зручніше, коли домом, побутом, родиною опікувалася вона), великої любові та тепла немає. Але того не було й на початку, хіба так буває не з усіма? Як це взагалі сталося? Жили нормально, можливо, трохи відсторонено, але відпустки проводили разом, в хворобах та радощах одне одного підтримували, доньку виростили, онукою милувалися…

Згадала, що не знала його родичів, хіба що матір, котра лякала її гучним голосом та бурхливими емоціями (можливо, тому Сергійович не міг чути Ірки, бо вона нагадувала йому матір), а може статися, що це генетичне, що він просто не міг не пити?

Відчувала сором за чоловіка перед людьми, перед родиною, перед собою, перед ним самим. Не розуміла вона, як він може перетворюватися на це витрішкувате опудало. Очі чоловіка, світло-блакитні та проникливі, ставали круглими та дурнуватими, як у кошенятка, що пізнає світ.

Її сором тхнув. Сумішшю перегару, немитого чоловічого тіла, сечі та невипраного одягу. Сергійович ніколи не був чепурним, він мало пітнів, можливо, тому що завжди мав сухеньке та худорляве тіло, можливо, свою роль відігравала знищена щитовидка, завдяки цьому він не ставав вщент сморідним. Але він рідко мився, часто виглядав недоглянутим (і це не через провину дружини, котра втомилася прати та прасувати, нагадувати та обурюватися; і не через доньку, яка постійно купувала новий одяг, що він складав акуратними стопками до шафи і беріг невідомо для чого). Коли він пив – переставав себе відчувати соціальною істотою, тому всі вихлопи організму осідали на ньому, як отруйні випари на колгоспні поля. Вбивали все живе, що в ньому дихало.

Сором був спорідненим зі страхом.

Дружина почала приглядатися до доньки, чи, бува, та не п’є. Ірка інколи поверталася п’яна, але розмовляти з нею завжди було важко, всі душевні розмови Ірка зводила до логіки, а у логіці її матір була не сильна. Останнім аргументом Ірки було таке: «Облиш мене, в мене важка жіноча доля», – після цього Ірка акуратно знімала одяг, розвішувала на плічка, крокувала до ванної кімнати, як військовий, рівно тримаючи спину та чітко переставляючи ноги, а потім вкладалася і спала з невинно-блаженним виразом на обличчі. Дихання її було рівним та не обтяженим муками совісті. Матері залишалося тільки тривожитися та інколи плакати цілу ніч, жалісно скавулячи.

Сергійович не усвідомлював, наскільки змінюється, не любив і не хотів про це думати, аналізувати, відмахувався і ставав агресивним, хоча агресії напідпитку не виявляв. Ірка вже з двох слів телефоном могла зрозуміти, що батько п’є і навіть скільки це триває діб. Бо він брехав, що в нього все нормально, і обурювався, коли зухвала донька йому не вірила.

Перший запій та перше виведення з запою далися всім важко, мабуть, тільки завдяки прагматичності Ірки вдалося з усім впоратися, донька знайшла потрібних лікарів, спокійно розмовляла з ними, дивилася, як татові роблять крапельницю, слухала байки. Нарколог відразу зрозумів, що родина пристойна і всі, навіть клієнт, опираються алкоголізму, але нічого вдіяти не можуть, от і кличуть на допомогу фахівців. Батька пробували кодувати, тримався вісім місяців. Возили до батюшки, допомогло на півроку.

Матір зізнавалася Ірці, що постійно живе в очікуванні лиха. Що чоловік нап’ється, тому будь-яка його поїздка на дачу не давала їй спокою і сну. Це може розпочатися в будь-який момент. Адже механізм алкоголізму Сергійовича – невибагливий.

Ірка упіймала себе на думці щодо того, що батько може сісти в такому стані за кермо, збити якогось крутія, і тоді доведеться продавати квартиру, єдине майно та й єдине житло, невідомо як і де тинятися, може, доведеться їхати до Італії, так само як поїхав чоловік, гарувати там, щоб допомогти мамі, доні та татові, навіть якщо останнього запроторять до в’язниці.

Мати зізналася якось, що чекає на його смерть. Бо з нею прийде полегшення. Виплакала ці слова. Ірка заборонила про це думати, то був її батько, вона не знала, чи любить його (знову складнощі через «щось психологічне»), але відчуває відповідальність та щемкість, можливо, й тому, що була схожа на нього, і чим ставала дорослішою, тим більше проявлялася ця родинна подібність.