Тетяна Савченко - Мануал до черепахи

Протягом перших двох місяців ми думали, що Варварка помре. Юра-менший ходив до мене в повітку і раз по раз запитував: «Коли Варварка вже помре?» «Скоро», – казав я і сам думав: скоріше б уже. Вона голодна була, безперервно кричала, то ми її виносили з дому і клали під деревом, щоб котрась із жінок її нагодувала. Не знаю, мабуть, хтось її таки годував. Принаймні по певнім часі Варварка замовкала, і її можна було забрати до хати.

Інна, замість допомогти, просто всіх діставала. Але вона померти не могла. Хіба на дорозі, гасаючи, утрапила б десь під машину. Або привалила себе тою шафою, що їх совгала по хаті безперестанку.

Коли діти раптом лишаються самі, хай на день-два, усяким «треба», «мусиш», «заведено» і «не можна» невідворотно доводиться витримувати перевірку на міцність.

Інна розповідає, вона має 27 років.

–

Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 15 днів.

Я прокинулась, було досить рано. Я лежала й уявляла, як піду донизу і, скидаючи ковдри з ліжок, гукатиму: «Пора вставати, усі збираються до школи, усі, усі, нема чого ото!..» Це буде непросто. Юрек, мабуть, спробує збунтуватися. Головне відразу показати, що нікому спуску не даси. Михалька нехай робить сніданок. Ольга цілком спроможна намастити канапки… А я… я за всіх думатиму. Треба дивитися, щоб усі вмилися як слід, почистили зуби… Стільки всього…

Я дочекалася, поки хвилинна стрілка доповзе-виповзе на самий вершечок, туди, звідки дорога тільки вниз, і тоді теж пішла вниз, до вітальні.

За столом сиділи обидва Юрки, Михалька і навіть Оля із Зоєю, яким нікуди не треба було поспішати. Усі якісь урочисті, наборсулені – тьху. Михалька незграбно колупалася в пательні лопаткою – накладала яєчню з помідорами. На холодильнику ввімкнули радіо.

На столі стояв стосик порожніх тарілок і одна окремо – у Зої, вже з яєчнею. Зоя розмахувала шматочком на виделці і тихо скиглила, що гаряче, але її ніхто не слухав. Чай іще не наливали, але чайник уже скипів і простоював. Усе в чіткій відповідності до виробленого роками ранкового ритуалу. Старанно відтворена групою аматорів картина щасливого родинного сніданку. Найбільше мене вбила «мишка» – наша скляна чаша з горіхами, якій за ніжку править темно-сіра керамічна мишка. Катастрофічне безглуздя! Зранку в нас ніхто зроду-віку не їв волоські горіхи, та мама з маніакальною впертістю з дня у день виставляла «мишку» на сніданковий стіл. І ось тепер «мишка» знову стояла на своєму місці. ЯКОГО БІСА?!!

– Зоє, не розкидайся їжею! – визвірилася Михалька. І вже до мене: – Я тебе прошу, іди швидше вмиватися, нам іще треба думати, як бути з малими.

Це був мій перший у житті програш. Вони все вирішили без мене. Я була скажено зла.

Але далі я зробила дещо таке, чим пишаюся й досі. Додумалася ж! Я невимушено сіла до столу, повільно простягла руку до «мишки», взяла горіх, одразу ж, у всіх на очах розгризла його і по шматочку, неквапом виїла ядерце. Ось вам ритуал. Ось вам «все як завжди».

Запала тиша, тільки Зоя тихо скімлила над яєчнею.

Тоді я була ще мала й дурна, я зробила все правильно, але нічого по-справжньому не зрозуміла. Аж тепер я усвідомлюю геніальність свого тодішнього вчинку. Уся несподівана дисциплінованість моїх чудових гешвістер була спричинена виключно страхом. Вони тупо боялися, вони тупо не хотіли помічати, що в їхньому пелюшковому житті щось змінилося!

Це не був мій програш. Аж ніяк.

Ольга має 18 років.

Ольга блукає вулицями. Точніше, сьогодні не зовсім блукає, принаймні робить це не пішки, а їздить тролейбусом. Річ у тім, що сьогодні містом літають жуки, клопи-«смердюхи» у великій кількості, а Ольга ненавидить комах. Особливо жуків, бо ті погано керують напрямком свого польоту і вічно врізаються їй у волосся. А «смердюхів» Ольга ненавидить понад усе, бо цей нав’язливий запах, що лишається на місці дотику, не змиєш ніяким милом і не заб’єш ніякими парфумами.

Тому сьогодні вона їздить тролейбусом.

«Жуки – паскуди», – думає Ольга, недовірливо стежачи за прочиненим вікном. Потім їй на думку спадають інші неприємні речі, котрі Ольгу дратують і просто псують їй життя.

– Жовті світлофори – паскуди, – тихенько мурмоче Ольга, – підковдри з бічною діркою – зло.