Тетяна Савченко - Мануал до черепахи

– Не зовсім так, – заперечує Михалька. – Тато ж казав, що кров має просочитися зі шлунка під серце. Якщо кров попаде у серце, дитина не народиться!

– Якщо кров просочиться праворуч від серця, народиться хлопець, а якщо ліворуч – народиться дівчина, – додаю я.

– А не навпаки? – править мене старший Юра.

– Ні, не навпаки! – захищає Ольга.

На нас дивилося шістнадцять пар переляканих очей. Я чомусь відчула нехіть до подальшої розмови і додала тільки, що, коли котрась дитина зайде в кімнату і побачить батьків, що займаються цим «сексом», то ця дитина одразу, тієї ж ночі помре.

Усе скінчилося дуже погано. Майже для всіх. А тато приніс додому ще одну книжку – «Місто брехунів».

Інна має 18 років, Юра – 17 років, Михалька – 15 років, Ольга – 13 років, Зоя – 9 років, Юра-молодший – 7 років, Варварка – 4 роки.

– Михалько, ми помітили, що ти ніколи не кажеш на того хлопця «ми».

– Правильно. – Через паузу: – Бо я не хочу привласнювати його «Я».

Інна має 20 років, Юра – 19, Михалька – 17 років, Ольга – 15, Зоя – 11, Юра-молодший – 9 років, Варварка – 6 років.

Зоя має дві ляльки: Полішинеля й Арлекіна. Вона вдягає на праву руку Полішинеля – праворуч від неї північ. На ліву руку вдягає Арлекіна – ліворуч від неї південь. Зоя сидить у вікні, адже вікно чудово править за ширму лялькового театру. Усі чекають на цікаву смішну виставу, де Арлекін візьме до рук дубця і битиме Полішинеля, а Полішинель розповість якусь таємницю. Так пообіцяла Зоя. Однак Зоя раптом вікно зачиняє і зсуває фіранки.

Усі ще деякий час чекають, а тоді йдуть собі.

Зоя не хоче визнавати, що всіх надурила.

Ольга оповідає, їй 22 роки.

–

Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9 років, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 14 днів.

Скільки себе пам’ятаю, мама завжди марила подорожами і мала повні шафки мап, які нам не дозволено було чіпати, бо вони забирали серце. Мапи забирали стільки вільного простору, і стільки повітря, і стільки любові, але не перейнятися маминим палом було неможливо. Зовсім маленькою я казала, що в маминій шафці живе Бог. Потім я підросла і порозумнішала, і стала казати, що в маминій шафці живе любов. Потім мама поїхала, і я стала казати, що в шафці лежать мапи. Хоча тоді там, звісно, ніяких мап уже не було.

Вони поїхали того дня, коли Інні виповнилося чотирнадцять років, а Варварці чотирнадцять днів. Батько запитав Інну, чи Інна хоче, щоб мама поїхала туди, де вмирає її серце. Інна подумала і відповіла «так». Більше нікого з нас не запитували.

Юра-старший розповідає, йому 20 років.

–

Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9 років, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 13 днів.

Я ж дохлий був, хворів часто… Із лікарні мене, як завжди, мав забрати батько. Я чекав його об одинадцятій ранку. Я чекав на нього по обіді. Я чекав на нього після п’ятої. Ніхто не прийшов.

Об одинадцятій ранку я був малим і кволим. Об одинадцятій вечора я став дорослим, дужим і знав, чого хотів. На проміжному етапі цього дорослішання, десь близько сьомої, стався невеликий регрес, коли санітарка заявила, щоб я вимітався, бо мене виписано і нема чого сидіти. Я саме гаяв час, граючи в карти з Полом, чотирнадцятирічним хлопцем, із яким потоваришував, поки стаціонарив своє.

Я влаштував істерику, пообіцяв, що, як вона мене вижене, я піду, звісно, піду, і здохну просто на порозі лікарні, на зло їй здохну, у її зміну, на неї запишуть! Привів Пола у свідки. Санітарка сказала, що не одну сотню таких малих срак утихомирила і мене втихомирить, проте пішла з палати і більше не поверталася. Я дограв партію, лишився дурнем. Потім зіграли ще одну. Ще одну. «Фіглі тобі тут сидіти?» – спитав Пол. «Фіглі мені тут сидіти?» – подумав я. І пішов.

Надворі вже було темно. Виходячи з воріт, я наштовхнувся на Зойку, чи то пак вона вибігла на мене і врізалася мені в ноги всім своїм тільцем. «А де тато, мама?» – спитав. «Вони поїхали», – сказала мала. «Куди поїхали? А ти що тут робиш? Ти що, сама прийшла? Хто тебе привів?» – «Оля…» – «А Оля де?» – «Дома…»

Дурдом якийсь. Я спробував узяти малу за руку, але намацав якусь тканину. У неї на обох руках було по ляльці. Знаєте, такі ляльки-рукавички бувають. Спробував змусити віднести туди, де взяла, та мала вперлася, що той камінь.