Люко Дашвар - Биті є. Гоцик

До Ягодинського пункту перетину кордону – сто сорок кілометрів шляху.

– За дві години доїдемо, – пообіцяв старий. – А як на кордоні – один Бог знає.

Гоцик скрутився у куті фури, у мізерному – метр кубічний – просторі, з усіх боків обкладений тюками з футболками, як хворий компресами. Чув, як фура здригнулася і зрушила. Натиснув світлове табло на годиннику: третя ночі. Пригода починалася тільки тут і зараз, бо віднині не мала зворотного шляху.

– Ну, і похєр, – прошепотів хоробро.

Муляли не задуха, совість і занімілі за хвилину ноги. Трусився у холодній фурі, усе мордувався: як у Польщі дядька скараскатися? Хоч на вигляд старий-трухлявий, дунь – розсиплеться, та непростий-битий… Щось знає, якщо взяв. Ця конура у глибині фури не перший рік приймає контрабандних людей і товари. І до «кидалова» дядько, певно, як піонер – завжди готовий. У Польщі важкі залізні двері фури, певно, розчахнуться і замість дядька Гоцика зустріне пара-трійка безкомпромісних глухих вовкодавів? Чи «вольво» спрямує до села Жмудзь, де пан Кошторівський вирячить очі й белькотітиме: «Холєра ясна! Цо за єври?!» І на сцену знову логічно вишкрябаються пара-трійка вовкодавів…

Під ранок фура сіпнулася і зупинилася. Посунула потроху – стоп, газ. Знову стоп. Кордон?

Гоцик зіщулився, затамував подих. «Придурок! – вилаявся. – Яка Польща? Мені б ще дошкрябатися до тої Польщі!»

Навколо фури – голоси, шурхіт. Грюкнув замок на дверях, крізь шпарину – день.

– Знову футболки, Тимофійовичу? Твій шеф уже всю Польщу у свої футболки вдяг.

– Мені однаково, що везти, – почув Гоцик голос старого Тимофійовича.

– Перепочив би. Мотаєшся, як молодий.

– Перепочину. Хвала Господу, до посту повернуся. Постуватиму вдома, у Бердичеві.

Грюк! Темно. Пронесло? Фура простояла ще дві години, Гоцик не рухався увесь цей час. Ледь дихав, прислухався: та коли ж?

Як «вольво» зрушила – повеселішав, засовав плечима – геть заніміли. І тільки коли хвилин за десять фура знову різко загальмувала, двері розчахнулися, разом зі світлом до темного кутка долинули звуки чужої мови, допетрав – ще крізь польський кордон треба прослизнути. «Давай, Тимофійовичу! Постарайся! А то не бачити тобі єврів!» – навіював, ніби й справді гроші мав.

Поляки не затримали. За кілька хвилин фура уже розсікала Євросоюз.

Гоцик трусився у куті, усміхався, як дурний: вийшло! Та проста думка – у цьому куті вбивати зручно! – змусила висмикнути тюк з футболками, кинути під ноги, пробратися всередину вантажу, перекидати тюки у порожній кут, аж поки біля дверей не вивільнився кубометр простору. Закляк у ньому, хитався, хапався руками за тюки та стіни фури. «Дремену! – думав. – Двері відчиняться, виплигну, дам дядькові в зуби і бігом…»

Фура зупинилася несподівано і скоро, наче хто пальцями клацнув – оп! Гоцик врізався носом у металеві двері, відсахнувся. Ну, от – пан або пропав. Стиснув кулаки – задурно не пропадатиме. Натовче мордяки наостанок, скільки б хар не чекало назовні.

Зашарудів замок. Двері розчахнулися – на Гоцика прискіпливо дивився старий Тимофійович у цупкому дощовику з каптуром поверх червоного светра. Поряд – нікого. «А і те, – промайнуло у Гоциковій голові. – Гукнув би когось на підмогу, так це ж із ними ділитися треба. А дядько жадібний…»

– Живий? – спитав Тимофійович.

Гоцик кивнув, визирнув з фури – «вольво» стояла на узбіччі траси. З сірого неба в лице дощ. Сипав, вкривав сірою водяною пилюкою шлях, автівки, лани, невисокі пагорби на горизонті. Все навкруги – ніби втратило колір, здалося на милість невблаганній холодній сірій мряці. Листопад…

– Котра година? – ляпнув, той же час зиркнув на годинник на зап’ястку. Друга дня… Ніфіга собі! А він міркував – близько полудня.

Зіскочив на землю, підняв комір куртки, поправив рюкзак за спиною. Старий вигнув брову здивовано.

– Куди це ти? – спитав насторожено.

Гоцик насупився, роззирнувся вовкувато, увіп’явся поглядом у вицвілі оченята старого.

– Тимофійовичу. Двадцять тисяч хочеш? – сказав нахабно.

Старий зрозумів – не бачити грошиків. Змертвів. Хитнувся. Простягнув руку, вхопив Гоцика за куртку.

– Віддай! Віддай мої гроші! – зашепотів старим-престарим тремтячим голосом. Затрусився, сльоза на щоці. – Я бідний! Бідний… Жінка моя третій рік лежить… Ліків треба. Віддай!

– Та віддам! – сіпнувся. Відірвав від себе старого. – Ти чого, командире? Слово – закон, ми – офіцери. Віддам… – замовк, скривився тужливо. – Повертатимуся додому, до тебе завітаю… У Бердичів. Ти ж у Бердичеві живеш?