Люко Дашвар - Биті є. Гоцик

Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.

– Ну, й одразу б так, – процідив Гоцик йому вслід.

За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.

– Йолоп, – шепотів роздратовано. – Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…

Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», – подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.

Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.

– Доброї ночі… – Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.

– І тобі… – дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув – мовляв, горлатиму, всі почують.

– Ви часом не до Польщі їдете? – спитав Гоцик.

– Передачі не беру, – буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…

Гоцик скривився – твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.

– А мене візьмете?

Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика – руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця – й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!

– Гроші… маю, – сказав.

– Багато?

– А скільки треба?

Дядько ще більше примружився – лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.

– Ніскільки не треба, – відрізав.

Та Гоцик розчув слабину.

– Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.

– Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.

– А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…

– Усі ви так кажете, а нам потім… – дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».

– Зазвичай скільки берете? – сказав Гоцик дядькові у спину.

– А ти не знаєш? – дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.

– А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.

– І… скільки маєш? – хижо запитав старий.

– Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…

Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:

– П’ятнадцять тисяч. Євро.

– Добре, – так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!

– Давай! – смикнувся.

– Ні, – сказав Гоцик. – Як перевезете, тоді й віддам.

– Покажи!

– Що?

– Гроші!

– При мені грошей немає, – відповів зухвало. – Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.

Дядько завмер – сто сумнівів у шмаття.

– Жмудзь… Є таке.

Зітхнув.

– Інших шукай… – пішов геть.

Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:

– Стій! Добре… Візьму…

«А то! – холодно констатував Гоцик. – П’ятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»

– Ще дві тисячі євро додаси, – дядькові губи тремтіли від радості. – Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.

– Добре, – легковажно погодився Гоцик.

Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не мог ла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:

– Лізь! І тихо сиди…

– Сидіти довго? – спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.

– Як упіймають, то довго, – дядько дивився у корінь.