Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

«З такими темпами ти залишишся тут назавжди». Його голос лунає зовсім близько до мого обличчя, я чую суміш запахів пива й поту. Матрац піді мною знову ворушиться, тіло справа пересуває свою вагу. У моє волосся занурюється рука, і мою голову тягнуть назад. Я розплющую очі. «Тридцять п’ять». Удари сильнішають. Він сідає на підлогу поруч із ліжком. Наші обличчя майже торкаються одне одного. Білки` його очей пронизані червоними нитками, тоншими за волосся, його зіниці розширені. Я більше не можу стриматися й починаю кривитися й звиватися. «Сорок», — тихо каже він. Його лоб блищить. Я відчуваю дотик коліна до середини своєї спини, і після наступного удару мій рот широко відкривається. Я мовчки впираюся, однією рукою намагаючись вирвати його кулак зі свого волосся, другою відштовхуючи його обличчя від себе, і молочу ногами по матрацу. Він насилу втримує мої зап’ястя разом, міцно стискаючи їх, знову хапає мене за волосся, смикає голову. «Ну ж бо, виродку, п’ятдесят», — сичить він і накриває мої губи своїми. Удар, що йде за цим, змушує мене застогнати прямо йому в рот, від наступного я вириваюся й кричу вголос. «Досить, Джиммі», — каже він, немов офіціантові, що подав йому надто велику порцію страви, або дитині, що капризує наприкінці важкого дня.

Упродовж усього періоду наших стосунків денні правила мого життя не змінювалися й були тими ж, що й до нашої зустрічі: я була незалежною, сама дбала про себе (за винятком ланчів, що могли коштувати скільки завгодно, і рахунків за свою порожню хату, газ і телефон, що звелися до мінімуму), сама приймала рішення, сама робила вибір. Нічні правила натомість передбачали мою повну безпорадність, залежність, потребу в піклуванні. Від мене не очікували жодних рішень, я не несла жодної відповідальності. У мене не було вибору.

Я це полюбила. Я це полюбила, я це полюбила, я це полюбила, я це полюбила.

Відтоді, як його двері зачинилися за моєю спиною, мені нема чого робити — я сама стала тим, що будуть робити. Хтось інший узяв моє життя під тотальний контроль до найменшої дрібниці. І якщо я втратила контроль над своїм існуванням, то мені відповідно було дозволено втрачати контроль і над собою. Упродовж кількох тижнів поспіль я була сповнена всепоглинального відчуття полегшення — з мене зняли тягар дорослого життя. «Можна, я зав’яжу тобі очі?» — це запитання стало першим і останнім, відтоді жодного рішення я не приймала. Відтоді ніщо більше не вимагало моєї згоди або протесту (хоча двічі чи тричі мої сумніви й тривоги ставали частиною гри: аби зробити для мене очевидною залежність, на яку я захворіла); від мене не чекали визначення пріоритетів або альтернатив — байдуже, практичних, інтелектуальних чи моральних; я не замислювалася про наслідки. Існувала лише хтива насолода від нової ролі — бути лише стороннім спостерігачем власного життя; абсолютна відмова від будь-якої індивідуальності, розпусне задоволення в зреченні самої себе.

Я прокидаюся й почуваюся не дуже добре. Мені не легшає після сніданку, натомість об одинадцятій стає зовсім кепсько. Перед обідом мене вже добряче морозить. Я замовляю картонну коробочку з курячим супом, аби з’їсти за робочим столом, але від першої ж ложки в роті стає так бридко, немов я скуштувала прогірклої олії, тож не можу змусити себе проковтнути бодай ще одну ложку. О третій годині я роблю висновок, що це не просто тимчасове нездужання. Я кажу адміністраторці, що захворіла, і йду додому, на свою квартиру.

Мені насилу вдається зачинити двері. Затхлий дух б’є мені в ніс. У квартирі стоїть задуха. Пластівці пилу танцюють перед зачиненими вікнами, дзеркало над каміном міниться райдужним блиском. Я заповзаю на ліжко, тіло невтримно тремтить, але я не в змозі накритися ковдрою. Я намагаюся взятися за ліжник під собою та врешті-решт тремтячими пальцями вхоплюю його вільний край, яким накриваю плечі. Сонце світить мені просто в обличчя, і від цього я почуваюся так, ніби палаю у вогні. Щойно я піднімаю голову з подушки в марній спробі підвестися й опустити штори, мені паморочиться й стає так зле, що я не можу розплющити очі.

Телефонний дзвінок пробуджує мене, вириваючи з лап жахіття, у якому мене пожирають орди велетенських вогняних мурах. Я відкидаю ліжник і прикладаю слухавку до вуха, не розплющуючи очей. «Що трапилося?» — питає він. «Я, здається, на щось захворіла», — бурмочу я, і зараз мені так зимно, ніби я лежу на крижаній плиті замість синтетичного простирадла, яке до того ж заборонено прасувати. «Я зараз приїду», — каже він. Телефон клацає, а потім гуде. «Не треба», — кажу я й кладу руку, що тримає слухавку, на груди. «Я дійсно захворіла, — думаю я, візуалізуючи це слово крізь гіроскоп, що розкручується всередині мого чола. — Я ніколи не хворію, — думаю я, — а тим паче посеред літа, це найсмішніше, най…»