Ника Никалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Алло, Любо, ти чуєш? — по-дружньому звертається Трип’ята.

— Ну, говори, — крижаним голосом.

— Я прочитала твою книгу.

— Книгу? — не відразу розумію, про що вона.

— Так, а що ж іще? Це — бомба! Я навіть не думала, що ти записуєш усе, що з нами відбувається.

— Тобі Рокса дала без моєї згоди? — здивовано.

— Я сама у неї в кабінеті на столі знайшла. Ти ж знаєш, що я вмію бачити потрібне.

«І непотрібне теж!» Шкодую, що не відімкнула трубку раніше. Вже пізно.

— Карочє, що тобі треба?!

— Тепер дуже модно бути письменницею. Звичайно, не так, як співати і дригатися під попсу. Але…

— Карочє, Трип’ята?!

— Скажи, а оця героїня Дарина — це я? — збуджено.

— Невже я таке стерво?! — здається, глумливо.

— Це все, що ти хтіла вияснити? — не маю бажання говорити.

Вибачатися за свій вчинок вона не буде. Не в її стилі, бо завжди права! Але й я пробачати не збираюся.

— Ну, ти даєш! — провадить своє звичним тоном. — Добре, хоч імена позмінювала. А може, дати твій рукопис одному знайомому? Він у нашій прес-службі працює. Зробить з твоїх записок справжній роман. Шевченківську премію тобі за це, звичайно, не дадуть — політ не той, а от на бестселер потягне реально.

— Хочеш відкупитися? — глузую. — Так от, мене це не ці-ка-вить! Це буде така сама фальшивка, як і твоя дружба.

Мовчить. Напевно, прикурює.

— У нашому житті, Любо, — видихає, мабуть, таки дим, — все — підробка: розпіарені зірки, розрекламовані шампуні, навіть любов. А ти про дружбу. «C’est la vie…» Подумай, я ж не чоловіка твого звабила. Відчуваєш різницю?

— Добре, хоч це для тебе святе!

— Не в наш час, — ошпарила мене.

— Твоя робота зробила з тебе монстра! — вибухаю. — Не бачу причин продовжувати дебільний діалог.

Витягаю батарею і вкидаю телефон у смітник.

Народ дивиться на мене, як на шизофренічку. Натовп поволі рухається до автобуса, що підвозить під літак.

Раптом я збурюю натовп, повертаючись назад. За своїм телефоном.

— Алло, Петрівно? Накажіть Іваничу, щоб прочистив каналізацію. Сьогодні ж! Мені туди зранку перстень впав. Кажуть, що впало, те пропало. Так от, я хочу його продати, а гроші перевести на рахунок районного дитбудинку. Нехай садівник подивиться.

— Якщо ви, пані Любо, про той набір турбуєтеся… — пауза. — То я його заховала. Не викинула, — відповіла прислуга.

Метка бабка!

— Добре. Дякую, — без емоцій.

Стюардеса налила мені віскі. Але, мабуть, компанія таблетки антидепресанта була поганим товариством для цього ірландського напою. Як наслідок, я майже відразу заснула.

Мені наснився лазуровий океан, у який я стрибнула з високої скелі. І з дивним задоволенням і умиротворенням потопала, споглядаючи, як зникають під товщею води останні промені світла і мого життя… Здавалося, що це тягнулося безкінечно довго, та раптом якась невидима сила підштовхнула мене і випхала на поверхню.

Через три дні прилетів він…

— Панове, просимо пройти на посадку рейсу у Мілан, — лунає зі стелі.

Повезло, що віза закінчується аж за два тижні.

Захопила з собою томик Ніцше «Так говорив Заратустра».

Раптом озивається мій телефон. Я відповідаю, не глянувши, хто там.

— Алло, Любо, ти чуєш? — по-дружньому звертається Трип’ята.

— Привіт, Дарунь!

— Я прочитала твій роман.

— Ну, і як?! — запитую із хвилюванням, адже вона — одна із його героїнь.

— Скажи, а ота Дарина — це я? — збуджено.

— Я люблю тебе, Дарцю!

— Ти думаєш, що я можу бути таким падлом! — здається, з образою. — Для чого ти вигадала той вульгарний інцидент між нами?

— Я не вигадувала! Це — життя без прикрас. І було насправді. Тільки не з нами, слава Богу! — пояснюю, сподіваючись на розуміння.

— Капець! Добре, хоч імена позмінювала. Бо мені зараз шепотіння за спиною не потрібне.

— А що, вже?! — вкрадливо запитую.

— Еге ж, — і пошепки — начальником району…

— Респект! Ти цього заслуговуєш, — сердечно.

— Дякую! Повернетеся з Лянкою з поїздки, то відзначимо. Як вона там, до речі?

— Говорить по телефону з Рішардом. Він її благав не летіти. Хвилюється, — співчутливо пояснюю, — боїться загрози. Хоча лікарі і дозволили!

— Ну, цілую вас, дівоньки! Щасливого польоту.

У салоні літака було нестерпно душно. Ще й рейс чомусь затримували! Ми з Лянкою гортали туристичні журнальчики, як раптом поруч намалювався Ігор. О, цей вміє ефектно з’являтися!

— Привіт, красуні! Любо, Ляночко! — цілує ручки.

— Привіт! — відповіли в унісон здивовано.