Наталія Дурунда - До ніг твоїх я небо простелю…

— Ну досить, досить, — піднімаючи праву руку, зупинив дівчину Марат. — Після дороги я не в змозі так багато запам’ятати. З твоїми батьками у нас ще буде час познайомитися.

Алан з Тимуром ледь стримувалися, аби не луснути від сміху. Їх уже понадувало, як гумові кульки. Однак при батькові не сміли.

— Ти любиш мого сина? — відверто й трохи суворо запитав, дивлячись прямо у вічі Єлизаветі.

— Так, — не роздумуючи відповіла, як в армії.

— Це головне, — глянув на Мирона, — і хай Всевишній благословить на все життя.

Тоді перевів погляд на вхідні двері й злегка кивнув Максимові, який досі стояв наче в очікуванні якоїсь команди.

Дві секунди — і в руках Марата з’явилися білі троянди.

Рахімов все стратегічно продумав.

Не годиться заходити з двома букетами до будинку. Адже його Лія — особлива. Найкраще — для неї. Потім уже решта. Тому другі квіти чекали свого часу в автомобілі.

— Це тобі, — лагідно усміхаючись, простягнув букет майбутній невістці. — Вітаю у нашій сім’ї.

Зворушена дівчина полегшено зітхнула. Ніби надважкий іспит склала.

— Мої орли, — відразу обох обняв і притис до себе Алана й Тимура. — Ви були слухняні? — подивився їм у вічі.

— Аякже, батьку, — крадькома глянувши на Єлизавету, відповів Тимур. — Хіба ти нас не знаєш? — доповнив Алан.

— Знаю, знаю, — поплескав по плечах хлопців, — тому й питаю, — щиро посміхнувся.

«Моя сім’я — моя фортеця, — подумки радів Марат, коли всі усілися за родинним столом. — Місце, куди щодня хочеться повертатися. Тут затишно, спокійно. Тут зрозуміють і підтримають, коли тобі важко. Розділять твій тягар. Тут панує любов.

Мій дім — мала батьківщина зі своїми законами і кордонами. Тут ласка, ніжність, тепло коханої жінки. Лія — моя опора, моє серце, моя душа, мій світанок і захід мого сонця. Берегиня домашнього вогнища. На її тендітних плечах тримається усе в домі. Вона забезпечує неповторну сердечну атмосферу в ньому, згладжує всі гострі кути між членами родини. Бо родина — найголовніше, що може бути в кожної людини».

— Давно ми не збирали до купи наш сімейний кулак, — раптом згадав і поклав на стіл свою руку. Задоволено посміхаючись, Лія поклала зверху свою, потім Мирон, далі Тимур, Алан і Міра.

— Клади й свою, якщо ти за цим столом, — глянув на Єлизавету Рахімов.

— Із задоволенням, — вже впевненіше відповіла й долучилася до сімейної традиції.

Зверху Рахімов поклав другу руку.

— Ви тільки погляньте, яка краса, — залюбувався на купу рук, складених одна на одну. — Це справжня міць. Таку сім’ю ніщо не подолає. Наш кулак міцний і могутній, як ніколи. І дай, Боже, в майбутньому тільки ростиме і мужнітиме. Кожен із нас — окрема особистість зі своїми вподобаннями, інтересами, характером, смаком… Але силу кожен черпатиме саме з цього, воєдино складеного кулака.

Всі весело забрали свої, заряджені позитивною енергією один одного, руки.

— Яку ж міцну й дружню родину ми створили з тобою, Ліє, — подивився на дружину закоханими очима. — А колись усе починалося лише з наших двох сердець: твого і мого…

Згадав, як у дитинстві дід розповідав легенду, що, коли Бог створив чоловіка і жінку — Він подарував їм райський престол. Проте перші люди згрішили, тому Всевишній вигнав їх з Едемського саду. Надалі вирішив, що престол належатиме подружжю, яке прийматиме житейські випробування, не ремствуючи, ні разу за спільне життя не пожалкує про своє одруження, кохатиме одне одного до глибокої старості, навчить справжньої життєдайної любові своїх дітей.

Ще тоді, у дитинстві, Марат вирішив — робитиме все, щоб його родина була достойна райського престолу…

Наталія Дурунда

2018 р.