Сергей Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

Свого приятеля я застав у тому ж стані легкого ступору, у якому його й залишив, але після чергового пива він поступово оговтався, почав потрошку рухати руками й ногами, сказав кілька слів, потім узагалі розговорився, ми ще разом почали викликати оркестр на біс, викликали на свою голову, і ті грали ще хвилин сорок. Усе ж концерт завершився, і нас вигнали, знявши з Леннона ще пару купюр за розбитий ним кухоль, хоч той і божився, що це зробив не він.

Ну, ти ж розумієш, що я не міг просто так кинути його на холодному ранковому хіднику – п’яного, підсліпуватого й оштрафованого. Тим більше, до нього додому йти було ближче, ніж до мене, а підземка ще не працювала.

Словом, ми пішли до Джона Леннона. Проходячи повз університет, у запашних березневих сутінках ми надибали нашого друга-індуса. З ним жодних змін не сталося, він собі так само мирно спав, а поруч стояв одноразовий стаканчик із холодною кавою. Стаканчик ми лишили, а індуса довелося забрати.

Зараз сьома ранку, починається холодний березневий дощ, повітря густе й свіже, воно намагається впхатись у відчинене вікно й застряє, не здатне протиснутися до помешкання, останню годину ми сиділи з моїм приятелем Джоном Вінстоном Ленноном на його засраній кухні та чекали, коли в місті відчиняться супермаркети. Урешті ми дочекалися свого, тож полишаємо нашого друга-індуса на господарстві, він усе одно спить і йому байдуже, а самі йдемо купити щось на сніданок. Зрештою, я б міг уже поїхати додому, але вдома в мене нікого немає, а тут хоч і прибацана, але все ж компанія, і вікенд лише починається, так що поїду пізніше. Ми заходимо до супермаркету й починаємо вирішувати, скільки брати – двадцять банок чи сорок, я пропоную брати двадцять, а потім прийти ще, Джон Леннон говорить, що краще не ризикувати й узяти сорок, тим більше за упаковку на сорок банок є знижка, можна в принципі заощадити й купити хліба, думка про хліб видається слушною, тому ми беремо сорок банок світлого теплого пива й великий чорний батон. Усе ж таки вікенд.

Уже за пару годин, коли ми активно пили пиво і їли батон, почав прокидатися індус. Нарешті він прокинувся, оглянув нас, спробував зрозуміти, де він, але, очевидно, не зміг, і взагалі було видно, як він шкодує, що прокинувся й побачив увесь цей вертеп. Уявляєш, прокидаєшся ти після яких-небудь таблеток у чужому, невідомому тобі приміщенні, а навпроти тебе сидить Джон Леннон із божевільним поглядом і незрозумілими намірами, тут справді індусом треба бути, щоб не запанікувати, наш індус таки приходить до тями й навіть починає з нами пити й говорити про погоду, Джон Леннон його підтримує: «Так, – каже, – погода гівно, але ж було гірше, була взагалі зима, я не люблю зими», – і це вкінець заспокоює індуса, ну, справді, подумаєш, Джон Леннон не любить зими, що тут такого. Десь до обіду втома дається взнаки й ми починаємо засинати прямо на кухні, Джон Леннон засинає першим просто в кріслі, під бочком у нього тихенько посопує носом індус, ну, і я теж засинаю тут-таки в кутку, на невеличкій канапі, і встигаю подумати, що ось як дивно, зима ніби закінчилася, а однаково нічого іншого не почалось, і так щороку, розумієш, що я маю на увазі, щороку відразу після зими мало б починатися щось інше, а натомість не починається нічого, так само падає сніг, так само холодно, так само шукаєш, де зігрітися, а знайшовши, довго не виходиш на вулицю, намагаючись намахати всіх і все, з янголами включно.

По обіді, коли ми прокинулися й Джон Леннон розповідав щось про своє навчання в університеті на юридичному факультеті, індус почав нити. Він проспався, йому було погано, і він вимагав віднести його назад або купити йому ще таблеток. «Може, справді віднесемо старого на місце?» – питаюсь я Джона Леннона. «Не вийде, – каже він, – на вихідні університет зачинено». – «На лавці залишимо», – говорю я. «Ні, – відказує Леннон, – не можна, сніг пішов, замерзне». Я дивлюся на шоколадну фізію індуса, що вже взялася темно-синім відливом і розумію, що таки справді замерзне. «Ото не треба було його взагалі брати», – кажу роздратовано, але Леннон випиває ще одне пиво і говорить, що це не проблема, що ми з ним зараз сходимо на вокзал і дістанемо для нашого друга таблетки. «Я все одно хотів туди зайти сьогодні, – каже, – там збираються мої друзі». Робити нічого, ми починаємо збиратися, тим більше, що треба купити щось поїсти, бо батон у нас уже скінчився, а з інших харчів у Джона Леннона був лише кетчуп.

Є на південному вокзалі міста Відня одна ригалівка.