Андрей Головко - Червона хустина

От не щастить! Це ж зовсім близько од гречки. Ніяк буде і їсти йому понести.

Запечалилася Оксана.

Пригнала на місце і стала біля кіп замислена. Дивилась на косаря. Ні, побачить. Побреде вона у гречку, а він догадається та за нею: а що тут таке? Ні, краще підожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме.

Стояла біля кіп, а торбинку й пляшку в руці напоготові держала. «Якщо, — думала, — шмиг у гречку, мовби за перепілкою. Оддасть і назад тоді. Ось-ось тільки він ручки дійде та одвернеться».

Враз очі скосила — та так і похолонула вся. Од могили — гін двоє всього — неслися три вершники. І сюди просто.

— Невже сюди?

Під'їхали до косаря, покрутилися — про щось питалися, мабуть. Потім один крикнув щось, і скачки — ой, горенько ж! — у гречку влетів. Пробіг одним краєм, серединою. Ой, став раптом! Крикнув і рукою махнув. Ті два кинулися до нього.

В ту ж мить Оксані на голову наче гора звалилась — вона тихо опустилася на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, — під сніп. Тремтіла вся.

Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, більше. Враз бахнуло, мов батогом ляснув хто. Тиша. І знов — бах! А повз копи згодом, як вихор, пронеслись, пролетіли козаки.

Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врешті, насмілилась-таки й лячно зиркнула із-за полукіпка. Степ захмарився. А може, здалося їй так? Тіні од хмар нечутне, розпачливо блукали по стернях. О, побігли, побігли… А навперейми їм козаки, мов три ворони, низько-низько над землею полетіли. Обіч — гречка, і збита-збита копитами.

Дівчина враз затаїла дихання й наче прислухалась:

«Мусій до пана в маєток почимчикував. За копи одробляти», — сказав батько. Мати не зрозуміла: «Як одробляти?» — «Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові… вечірній рапорт».

— Ой мамочко! — аж зойкнула у розпачі. — Їй-бож це — Мусій. Він, він. Од Марійки дізнавсь… Ой, що ж я наробила!

Руками держалася за крайки хустини червоної— розпачливо зірвала. І простоволоса, тягнучи хустку в руці, побрела в гречку. Стала. Біля ніг чоловік навзнак лежав нерухомо. На чолі вище брови пляма чорніла, а під головою — калюжа червона.

Перед очима в неї туман заколихавсь. Стояла поникло. Потім схилилася до дяді холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло, а тоді тихо навшпиньки побрела з гречки…

Стернями, як привид, ішла — очима великими дивилася перед себе. Далі, далі… Лиш маячить… Набігли тіні — просторінь. А далина синя, сонцем гаптована, таємно дивилася в очі і ждала.

1923

— КІНЕЦЬ –

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua