Андрей Головко - ПИЛИПКО

— Не спалять.

— Хто їм дав право таке? — заговорили всі одразу гнівно й розмахуючи руками.

— Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а вбивати… за що ж!

— Та й сини добрі, — сказав батько Пилипків і похилився головою, — батьків тягають, а вони десь у лісі попритулювались.

Микита Горобець захвилювавсь.

— Не говори так, Явтуше, — сказав він і, прихилившись, почав пошепки розповідати, як учора партизани під Хведорівкою билися з німцями та гайдамаками. — Душ до півсотні втратили своїх, а тоді кинулися до лісів і одразу за Вітровою Балкою в ярах поховалися. Сім верст усього, їм тільки звістку дати, а то налетіли б — як язиком злизало б оцю напасть.

— Еге ж, дай звістку, як із слободи нікого не випускають. Мало того, що вб'ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть.

Змовкли, лиш цигарки блищали. От якась пихнула полум'ям і на мить освітила убогу хатину, похмурі постаті в тютюновім диму. Знадвору хтось грюкнув дверима, і жінка якась захекана вбігла — стала на порозі.

— Микита у вас?

— А що таке? — озвався той і підвівся. Всі теж стали на ноги. А жінка раптом заголосила, затуливши руками обличчя. Чулось лише, що когось забрали й били дуже, а це у штаб повели… Тужила жінка й билася в тузі. Микита тоді дуже стиснув їй руки і кинув пошепки:

— Цить! Ще почують…

Хапаючись, вийшли з хати. Пилипко бачив у вікно, як далі, сутінями, подалися вони на город і десь у бур'янах загубилися…

Тихо стало в хаті. Знадвору десь поблизу гвалтували собаки і крики чулися. Батько довго прислухався. А тоді хвильний пройшовся по хаті й сів у кінці столу. Поклав руки свої мозолясті, натруджені, простяг по столу і важко впав на них головою. Тиша. Бриніла десь муха у миснику в павутинні. Хлипала мати, до припічка прихилившись, і вся аж скорчилась, маленька така стала. У Пилипка тремтіли руки і горлянку немов петлею здавило. Та він не плакав. Гостро в темряву дивився на сіру постать кінець столу. І враз:

— Тату, а може б і ви втекли?..

Батько поволі підвів голову й довго дивився на сина. Здавалось, не розчув. Раптом схопився з-за столу.

— Ідуть, — кинув і посеред хати немов остовпів. Надворі справді чулося гупання ніг од улиці. Повернули в двір. Попідвіконню пройшлися й загуркотіли з криками в двері.

— Одчини! Ач, прищулився.

— Бий прикладом!

Грюкнуло дуже прикладом у двері, ще. Двері рипнули й одскочили. А в хату ввалилося кілька німців та гайдамаків, забрязкали зброєю.

— Де хазяїн?

— Я, — озвався батько хрипло якось.

— Ну, от тебе нам і треба, — сказав один з гайдамаків І підійшов од порога, — світло дай!

Мати, злякана, засвітила світло, і, як несла каганець до столу, руки її дрібно тремтіли. А Пилипко заляканим звіренятком дивився з полу й теж увесь тремтів. Тепер видко вже було і блідого худого батька посеред хати і німців та гайдамаків. Два з них стояли біля порога, немов скам'янілі. А один підійшов до батька і наганом в обличчя посварився.

— Кажи тільки правду. Де син? Батько здвигнув плечима:

— Не знаю. Де людські, там і мій. Не хваливсь, і я не питався, куди йде. Не знаю.

Гайдамака аж зубами заскреготів.

— А-а, не знаєш ти!

Головою він хитнув до другого гайдамаки. Той зразу ж почав вигвинчувати шомпол з гвинтівки.

— Ми ось язика тобі розв'яжемо, — кинув зло. Батько стояв з похиленою головою. Враз гайдамака скрикнув і рукою замахнувся… І сталося щось страшне. Зойкнув і, як підцюкнутий, упав батько. А на нього мерщій на голову один сів, другий замахнувся чимсь блискучим і вдарив, ще… ще….Борсалось тіло, і з рота хриплі крики вилітали з піною. Мати тужила й рвалася, а на полу в куточку кричали діти.

Так було довго. Батько раптом притих. Тоді бити кинули.

— Хай одсапне, — сказав один і звернувся до матері: — Чого ревеш? Хочеш, щоб і тобі всипали?

Мати заговорила щось, хапаючись, крізь сльози. І синочками взивала їх, ламала руки й заглядала їм в очі з таким благанням…

— Кинь, кинь! — забили її. — Давайте зброю! Одімкни скриню.

Довго рилися в шматті і, сердиті, кинули врешті.

— Злидота така, нічого й потягти! — сердито грюкнув один віком і лайнувся зло. Потім до батька підійшов і чоботом під бік ударив. — Вставай, розлігся!

Батько, побитий, скривавлений, підвівся, стогнучи, на ноги. Його пхнули в спину, то він поточивсь і, хитаючись, пішов до порога. А ззаду гайдамаки:

— Йди, йди, слоняєшся.

Рипнули двері. Тиша в хаті. Бриніла десь муха в павутинні. А попідвіконню гупання ніг з подвір'я на вулицю. І мати тужила й ламала руки слідом за ними…