Дарина Гнатко - Проклята краса

— Він помер сьогодні вночі від серцевого нападу, — змусила Ганнуся себе сказати страшні слова, дивлячись у виразні сірі очі Тані, у яких яскравим полум’ям горіла недовіра.

— Ні! Цього не може бути!

— Мені подзвонив Діма, — промовила Ганнуся, спостерігаючи, як зневіра в очах Тані поступово змінюється подивом, болем та відчаєм. Вона похитнулась, як та тонка та струнка берізка від подиху вітру, випустила руку Ганнусі, вхопилась за стовбур дерева та закричала, закричала болісно та відчайдушно.

— Тату! Таточку рідненький, чому ти нас покинув?!

Ганнуся якось ніяково застигла поряд, не знаючи, що сказати, тільки дивилась на повну горя худеньку дівчину, яка голосила, охопивши дерево руками, ридала в увесь голос. Так вони простояли хвилин із десять, коли Таня раптом озирнулась, поглянула на Ганнусю вологими, залитими сльозами очима.

— Це він в усьому винен, твій любий чоловічок, — глухим, тремтячим голосом вигукнула вона з такою несподіваною злістю, що Ганнуся аж відсахнулась, наче від удару, — якби він не забрав його в той клятий відділок, не тримав там, мій татусь був би живий. Як же я ненавиджу їх, цих катів, хоч це й гріх, а я все одно їх ненавиджу.

— Таню… — Ганнуся простягнула руку, торкнувшись худої Таниної долоні, але та, глипнувши на неї вовком, висмикнула руку.

— Не чіпай мене! — кинула вона пронизливим, дзвінким голосом, змусивши Ганнусю здригнутися. — Забирайся геть звідси! Запроданка комуняківська! Це ви винні в тому, що татусь помер, ви зі своїм майором. Як же я ненавиджу вас!

У Ганнусі аж морозом сипнуло по спині від таких слів, але вона ще раз спробувала заспокоїти Таню.

— Таню!

— Облиш мене!

Ще мить, і незграбна, худорлява висока постать, стрімко обернувшись, майнула до хати, а потім швидко зникла за старими, обшарпаними дверима.

Ганнуся ще постояла, низько нахиливши заплакане лице, під деревами, а потім пішла понурившись додому. А вдома, забившись у крісло, вона так і просиділа до самого вечора, вперто не зізнаючись Ганні Гаврилівні в тому, що так її засмутило.

— Я просто втомилась, — шепотіла вона, відвертаючись від кави з пухкою булочкою та ховаючи очі.

Такою вона залишалась до самого приходу Дмитра.

— Люба, що трапилось? — тихо та ніжно запитав він, присідаючи біля неї та зазираючи в сумні, заплакані очі. — Тьотя сказала, що після того, як ти кудись сходила, ти ось так просиділа майже увесь день, не їла, не пила, а тільки плакала. Що трапилось, люба? Де ти була?

Ганнуся поглянула на його стурбоване, занепокоєне лице й зітхнула.

— Я була в Тані.

Дмитро нахмурився.

— І що?

— Вона звинувачує в усьому нас з тобою, — ледь чутно відповіла Ганнуся.

— Аню, люба, заспокойся, — теж тихо прошепотів Дмитро, — вона просто в шоку — втрата батька виявилась для неї такою несподіванкою. Але пройде час, і вона отямиться. Дай їй тільки часу трішки.

Ганнуся поглянула на нього з сумнівом.

— Ти гадаєш?

— Я не гадаю, а впевнений. — Дмитро підвівся на ноги. — А тепер ходімо, повечеряємо разом, тьотя Аня наготувала нам сьогодні вареників із сиром, моїх улюблених.

Ганнуся несміливо посміхнулась у відповідь на посмішку чоловіка та дозволила йому витягнути себе з крісла. Можливо, Дмитро і правий, а Тані просто потрібен час, аби оговтатись від цього страшного удару.

Спливав поволі минаючи час. Літо за вікном швидко та якось непомітно змінилось осінніми вітрами, відраховуючи короткі дні Ганнусиного подружнього щастя, наповненого коханням. Кохання її до Дмитра ставало з кожним днем міцнішим, вона вже кохала його так сильно, що здавалось ще трішки — і її серце просто не витримає. А отримуючи у відповідь не менш сильне почуття від цього ще нещодавно геть чужого чоловіка, вона боялась, мов та стара забобонна баба на селі, що ще трішки і все це просто зникне. Зникне сите, спокійне життя, наповнене коханням Дмитра, зникнуть тихі, затишні вечори, коли він повертався додому, вони вечеряли, а потім тьотя Аня йшла відпочивати, а вони залишались удвох, іноді прогулюючись перед сном та розмовляючи про все на світі. Саме під час таких неквапливих прогулянок Дмитро й розповів Ганнусі про те, що накипіло в нього на серці.

— Розумієш, люба, — шепотів він, і голос його лунав дещо напружено серед темряви прохолодного осіннього вечора, — я не розумію й сам, як це трапилось, я ж пропрацював в органах не один рік і раніше якось не замислювався над тим, що роблю щось неправильно. А зараз я немов новими очима поглянув на те, чим займаюсь майже все своє життя й… — Дмитро замовк, уважно вдивляючись у темряву навкруги, а потім важко зітхнув, промовив: — Соромно зізнатися, але я відчув майже огиду до своєї роботи.