Симона Вилар - Щаслива суперниця

Ці спогади схвилювали мене. Руки Клари, що ковзали по моїх плечах, спині, животі, виявилися незвичайно ніжними. Вона швидко глянула на мене з-під вій — і в цьому погляді чаївся виклик. Я посміхнувся, Клара у відповідь схилилась, і її рука ковзнула по моєму тілі під воду. Я втяг крізь зуби повітря, коли відчув її сміливий дотик.

Чортиця! Звісно, в своєму бажанні прислужити Клара не безкорислива. Леді Бертрада без кінця кривдила її, і фрейліна була зовсім не від того, щоб домогтися моєї прихильності, а з нею і захисту. Я бачив зовсім близько прилиплі до її скронь локони вологого чорного волосся, пишні груди й темні кола сосків там, де лляна тканина її ліфа промокла.

Я простяг руку, поклав долоню на її потилицю й пригорнув до себе. Її яскраві усміхнені губи відразу розкрилися назустріч моїм.

Клара відповіла мені з надзвичайною палкістю. Маленька Данвіль, про яку стільки балакали злі язики, любила цей солодкий гріх. І попри те, що віддавала очевидну перевагу мулярові Саймону в надії оженити його на собі, й далі крутила голову Пенді, а той невимовно страждав.

Думка про Пенду протверезила мене. Я відсунувся до протилежного краю балії, та так рвучко, що вода вихлюпнулася через край.

— Ось що, Кларо… Схоже, тобі давно заміж час.

Я мовив це, задихаючись від поцілунку. Клара зморщила носика та пирхнула:

— Воно-то час, та що ж робити, коли він сам не бажає?

— Напевне, тому, що хотів би бачити своєю дружиною гідну жінку. І те, що ти виявилася тут… Може статися, саме так він має намір перевірити тебе.

Клара захихотіла, підхопила сукняну рукавицю для миття та заходилася намилювати.

— Гідну жінку! А сам? Жодної спідниці не пропускає!

— Ти помиляєшся. Він досить перебірливий.

— Перебірливий? За той час, що він будує вежу в Незербі, можете мені повірити — він там усіх перепробував, включаючи куховарку Тріт, хоч вона кульгає та заїкається.

Я насилу стримався, щоб не розреготатись.

— Стривай, Кларо, я зовсім не про Саймона. Я говорю про Пенду.

Її рука завмерла в мене на спині.

— Про Пенду? Кгм… Мені, звичайно, іноді й здавалося… Але він такий брутальний!

— Ти сама винна. Пенда давно любить тебе, але ти втікаєш від нього, а іншим не складно домогтися твоєї прихильності. Невже Пенда зовсім не любий тобі?

Клара й далі намилювала мене й зосереджено мовчала. Нарешті запитала:

— А що, Пенда й справді готовий оженитися на мені?

Як і всякій жінці, їй хотілося заміж.

— Неодмінно ожениться, якщо ти покажеш себе гідною одруження.

Більше ми до цієї теми не поверталися.

Клара сумлінно скінчила свою справу, насухо витерла мене чистим полотном і подала халата, підбитого кролячим хутром. Однак погляд її при цьому залишався досить замисленим.

— Ти повинна зрозуміти, Кларо, що відтепер Пенда не просто слуга. Він мій сенешаль, і ти піднесешся, якщо зумієш довести, що не втратиш у шлюбі чоловікової честі.

Я відіслав Клару до Пенди й звелів передати, що чекаю на нього в замковому саду. Це була тиха місцинка за одним із потужних контрфорсів донжону. Тут росли айва, кілька яблунь, уздовж стіни тяглися грядки з цілющими рослинами. При Бертраді тут усе прийшло до занепаду й заросло бур’янами. І тільки троянди, які Гіта посадила за огорожею в той час, коли Гронвуд ще був не добудований, пишно розрослися й біло-рожевим цвітом обплели муровану стіну, розповсюджуючи у вечірнім повітрі солодкі пахощі.

Незабаром я відчув, що поруч хтось є. У Пенди з його значною комплекцією дотепер збереглася придбана ще в Святій Землі звичка рухатися безгучно. Ось і тепер він виник, мов примара, за три кроки від мене, і в очах у нього було німе запитання. Схоже, він був схвильований, і напевно його хвилювання стосувалося маленької Клари.

— Усе гаразд, старий. Але з твого боку було надто сміливо так спокушати мене.

Він з полегшенням перевів подих, навіть посміхнувся. Це ж треба, як полонила мого сторожового пса ця вітрогонка! Немов і справді обпоїла любовним зіллям.

Від згадки про любовне зілля мої думки знову повернулися до Гіти. Скільки б не минуло часу, скільки б жінок не було в мене після неї, скільки б не намагався я прихилитися серцем до власної дружини, — не міг забути мою саксонку. Неначе ми обоє випили любовний напій, і обоє назавжди втратили серця.

Я зітхнув і звелів Пенді присісти поруч. Потекла звичайна бесіда. Я повідав про тих, кого ми обоє знали в Леванті, про те, наскільки неспокійно стало в Єрусалимському королівстві звідтоді, як почалися сутички з атабегом Зенги Кровожером.