Симона Вилар - Щаслива суперниця

Ріган просила поради, як їй вчинити, але я відчував тут певні складнощі. Слід було відшукати лазівку, яка дозволяла б обійти закон.

Я мимоволі згадав про Бертраду, яка чудово зналася на всіх цих тонкощах і могла запропонувати що-небудь ділове.

Думаючи про дружину, я відчував тільки холодний тягар на душі. Однак розкрив її послання та пробіг очима написане рукою Бертради. Це виявився привітний і нібито щирий лист люблячої дружини, ніби нас і не розділяло те, що сталося півроку тому. Якби я не відчував у ту пору таке розчарування та біль, хто знає — може, в моєму серці й воскресла б надія. Але тепер я залишився байдужий до її слів і не звернув уваги на запитання про те, куди я звелю їй прибути для зустрічі. У мене не було ні найменшого бажання бачити Бертраду, тому я й залишив її послання без відповіді.

Наступного дня я вирушив у Гронвуд.

Як гарно було їхати в оточенні почту, бачити дорогою знайомі обличчя, чути радісні вітання! Стояв липень, і природа благоденствувала. Денна спека змінювалася нічними дощами, хліба стояли по груди, луги яскріли квітами, а над ними в променях пекучого сонця тремтіло легке марево. Уздовж дороги раз у раз траплялися добротні садиби, височіли частоколи бургів, у селищах і на хуторах йоменів зеленіли високі покрівлі, вкриті свіжим очеретом.

Свої землі я впізнав ще звіддаля, коли помітив крила вітряних млинів, які поволі оберталися. У цілому графстві в мене одного, всупереч звичаю, мололи вітром, і слід сказати, що це нововведення відразу ж почало приносити непогані прибутки. Мливо обходилося дешевше, а багато селян з’їжджалися тільки заради того, щоб подивитися на дивину з крильми — і чого ж було не прихопити з собою мішок чи два ячменю?

Я поговорив з мірошниками й знову пришпорив коня. До шляху з пасовиськ збредалися вівці — з довгою хвилястою вовною, настільки розжиріли та ліниві на такому достатку кормів, що насилу давали змогу проїхати вершникам. Ми проминули ліс, і нарешті перед нами постав Гронвуд — моє творіння, моя фортеця, моя гордість. У променях сонця світлі вежі здавалися золотавими. Вони величаво підносилися над околицею, відбиваючись у зеленавій гладіні річки Уїссі. Я був удома й почувався майже щасливим. У замку мене зустріли з гучним захватом. Пенда вийшов назустріч, і ми обійнялися не як пан і слуга, а як близькі люди. Я мимоволі звернув помітив, як він змінився. Це був уже не колишній кошлатий воїн-сакс. Тепер Пенда мав поважний вигляд. Його патли були охайно підстрижені й навіть підкручені; одяг, хоч і невибагливого крою, пошитий із дорогої тканини та чудово підігнаний.

— Ну, як там справи в нас, у Святій Землі? — посміхаючись із-під врунистих брів, запитав мій колишній раб, а нині сенешаль [2] Сенешаль — посадова особа, доглядач земельних володінь сеньйора. Гронвудських володінь. І схоже, ці справи його не дуже цікавили, бо він відразу перейшов до того, що входило в його нинішні обов’язки:

— Оскільки міледі в замку нема, я розпорядився, щоб одна з її дам прибула в Гронвуд і все приготувала до вашого приїзду.

Він посміхнувся, а я приховав посмішку. Можна не сумніватися — це не хто інший, як Клара Данвіль. Вона з’явилася на сходах головного входу, щоб піднести власникові замку кубок вина. Вона погладшала, стала схожа на пещену хазяями кішечку. Жінка лукаво посміхалася; її чорні коси були викладені на французький манір петлями вздовж щік.

— З поверненням, мілорде, — потупилася Клара, коли перехопила мій допитливий погляд. — Чи не бажаєте освіжитися з дороги? Я звеліла нагріти води в купальні.

Звичай вимагав, щоб пана, який повернувся після довгої відсутності, мила сама господиня, й Кларі належало виконати і цей обов’язок. І вона чудово з ним упоралася. У купальні, світлиці з низькою стелею та каміном на всю стіну вже все було готове. На лаві в ряд стояли глечики з гарячою водою, на скрині було складено білизну, поруч висів чистий і випрасуваний одяг. Біля каміна стояла величезна дубова балія, оперезана обручами з начищеної міді, над нею здіймалася пара. Вологе повітря було насичене пахощами розмарину й ромашки.

Я задоволено поплескав Клару по щоці.

— Розумна дівчинка!

Роздягаючись, я подумав про те, як поводилася б Бертрада, якби опинилася на місці Клари. Моя дружина червоніла, відверталася та шпурляла спорожнілі глечики, поки я не відпускав її. А ось Гіта… пустотлива й ніжна маленька послушниця незабаром навчилася знаходити задоволення в цій процедурі. Тут, у цій купальні, ми спліталися в обіймах, а потім вона забиралася до мене в балію, ми мили одне одного, розмовляли й милувалися… І самі не помічали, як знову починали віддаватися любовним утіхам. Суворе монастирське виховання Гіти не заважало їй бути вільною і чуттєвою. Вона довіряла мені, її цнотливість швидко відступала, коли мені на думку спадала та чи інша любовна фантазія.