Симона Вилар: Щаслива суперниця

Я вимовив усе це рівним, зовсім безстороннім тоном. Але змовчав ось про що: звідтоді я не міг навіть уявити, що коли-небудь знову зможу доторкнутися до цієї жінки, зачати з нею дітей і продовжити рід Армстронгів.

Король немов підслухав мої думки й заговорив саме про це. Визнав, що Бертрада й справді не була мені доброю дружиною, та зауважив, що з часом усе змінюється. За приклад можуть служити стосунки Матильди й Жоффруа, які різко покращали за останні рік-два. Господь милосердний — і все ще може статися.

Саме це мені й залишалось — уповати на Боже милосердя. Однак зараз я не хотів навіть думати про дружину. Я й на гобелен, витканий рукою Бертради, не міг глянути без здригання.

Я зітхнув з полегшенням, коли король знову перевів розмову на інше й повідав, що після того, як я закінчив будівництво Гронвуд-Кастла, багато лордів у Східній Англії взялися зводити кам’яні цитаделі: д’Обіньї будує замок поблизу затоки Уош, Стефан і Мод зводять Хедингем у графстві Ессекс, веде будівництво й абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунс, навіть Гуго Бігод у Саффолкширі закладає фундамент, щоб звести цитадель біля старої вежі у Фрамлінгемі.

При останніх словах король з досадою поморщився, спіймав себе на помилці. Не варто було йому хвалити цю людину при мені. Ніби вибачаючись, він повідав про те, як молодий Бігод з’явився до двору випрохувати пробачення, несучи на спині сідло на знак покірності та цілковитого визнання своїх помилок. Таке трапляється нечасто, до того ж, батько Гуго багато років вірою і правдою служив при дворі й цим неможливо було знехтувати. Усе правильно. Але коли я вийшов від короля, мені знадобилося не менше години вправ із метальними ножами, щоб вляглася буря в моїй душі. Того ж дня я полишив Ле-Ман.

Зі справами Ордену я скінчив швидко, й на початку літа мій корабель благополучно кинув якір у порту Ярмута. Мене зустрічав шериф Роб де Чені, розумний хлопець, на якого я поклав більшу частину справ з керування графством.

Де Чені міг пишатися: зима пройшла без голоду й заколотів, а теплі, вологі весна й початок літа обіцяли чудовий урожай. Дрібні сутички між норманами й саксами обмежувалися лайкою та лихослів’ям. Навіть Хорса з Фелінга начебто вгамувався, з головою поринув у торгівлю мисливськими соколами. Він і раніше бавився з птахами, ця традиція в їхньому роду йшла ще від датчан, але звідтоді, як із легкої руки леді Бертради соколине полювання ввійшло в моду в Норфолку, його соколи почали користуватися значним попитом. Тепер Хорса славиться як знавець, і навіть сімейства де Кларів і Рідверсів купують у нього птахів. Нарешті я запитав, як справи в Бертради. Виявилося, що моя дружина гостює в Бері-Сент-Едмундс — вона останнім часом зблизилася з преподобним Ансельмом і навіть позичає йому гроші на будівництво нової дзвіниці в монастирі.

Незабаром я отримав два листи. Одного від графині, другого — від Ріган, із іншого кінця королівства. Листа дружини я відклав, не розкриваючи, зате листа своячки прочитав відразу. Свого часу ми домовилися про листування, й звідтоді не переривали зв’язку, повідомляючи одне одному новини, ділячись сумнівами та планами, а часом просто виливаючи на пергаменті душу — як раніше в щиросердних бесідах. Останнє своє послання я відіслав Ріган перед самим від’їздом із Англії, і воно була настільки просочене гіркотою і почуттям втрати, що відповідь на нього дихала щирим жалем… Я дочитав, стулив повіки, дослухуючись до того, як у глибині душі заболіла рана, що була вже зарубцювалася.

Однак, крім співчуття, були в цьому листі й інші звістки. Ріган провела певний час у послушницях обителі Діви Марії Шрусберійської та нарешті прийняла постриг і відтепер має ім’я сестра Бенедикта — на честь святого заступника чернецтва. Однак її грошовий внесок при вступі в монастир здався недостатнім абатові, патрону обителі сестер у Шрусбері, й тепер він наполягає, щоб сестра Бенедикта відписала абатству також і свої манори в Шропширі — Орнейль, Тавісток і Круел. Знатній пані, яка відійшла від миру, так і варто було б вчинити, однак у випадку з Ріган усе було складніше. Права на ці володіння мав також і Гай де Шампер, її брат, оголошений поза законом лицар. І хоча ніхто не відав, де він, звісток про смерть сера Гая не надходило, а раз він живий, ці володіння повинні дістатися йому — зрозуміло, якщо опальному лицареві буде даровано прощення.

У цьому я добряче сумнівався, бо вже знав причину, з якої на Гая де Шампера впала немилість. Воістину ця людина була народжена, щоб притягати до себе неприємності. Він уже одного разу відновив своє становище й знову втрапив у немилість, бо став коханцем імператриці й ворогом короля. Тому особливої надії на те, що сер Гай пред’явить права на родові манори, не було.