Симона Вилар - Сповідь суперниці

Я слухала уважно. Певна річ, цей хрестоносець сакс, але чомусь навіть це не похитнуло моєї симпатії. Адже він був такий красень! Мені подобалося його смагляве, як у всіх, хто довго пробув у Святій Землі, обличчя. Риси були правильні, хоча й дещо різкуваті. Це все-таки ліпше, ніж запухлі пики нашої знаті. Невеликий ніс зі шляхетним горбочком, рот ніжний, як у дівчини, що особливо зачаровує в поєднанні з мужнім підборіддям і міцною шиєю. Волосся довге, як у більшості з тих, хто повертається з хрестового походу; воно гарно кучерявилося, було біляве, швидше, просто вигоріло на сонці, адже біля коренів помітно темнішало. Та особливо мені сподобалися його очі. Вони були вузькими, як кажуть, мигдалеподібними. І такими виразними, синіми… Справжні прозорі сапфіри, що сяють під темними дугами брів.

Я дивилася на нього, мов зачарована. Едгар Армстронг. Сакс. Та ще й, як я зрозуміла, дуже багатий сакс. Я чула, як вони з королем розмовляли про прибутки від його земель. А коли лицар мовив: якщо король дозволить, він має намір звести в своїх володіннях замок на кшталт тих фортець, які будують у Святій Землі — я навіть подих затамувала. Збудувати укріплений замок міг дозволити собі тільки дуже заможний вельможа. Усім відомо, що деякі хрестоносці — а переді мною стояв саме хрестоносець, — повертаються зі Святої Землі казково багатими. А цей лицар був ще й тамплієром, котрі скрізь відомі вмінням укладати вигідні угоди.

Я відчула незрозуміле хвилювання, серце застугоніло. І я навіть здригнулася, коли король раптом різко мовив:

— Я знаю, що рід Армстронгів бере початок від саксонських королів.

— І від датських правителів Денло, — додав лицар Едгар. Це істотне доповнення, адже і датці, й нормани були вихідцями зі Скандинавії.

У нього був несподівано м’який як на воїна голос. І такий мужній… А те, що в цьому лицареві текла королівська кров, зачаровувало мене ще більше. Але король із його невсипущою підозріливістю бачив у чоловікові, котрий стояв перед ним, лише загрозу.

— Ваша родина завжди сіяла розбрат у Східній Англії. Королівська кров, надто зарозумілі та непокірливі.

— Це справи давні, Ваша Величносте. Мій батько повстав, коли я був іще дитиною. Але відтоді, як ви взяли до двору двох моїх старших братів, батько впокорився. І навіть після їхньої загибелі…

— Я пам’ятаю твоїх братів, — перервав його король. — Екберт і Етельвульф, якщо не помиляюся. Уже це ваше саксонське «е» на початку імен…

— Мого старшого брата звали Канут, — зауважив Едгар.

— Я знаю. Його стратили за участь у заколоті.

Батько сказав це брутально й категорично. Але Едгар лише кивнув.

— Я вже казав, що був тоді дитиною. А мої брати Екберт і Етельвульф до останнього подиху були вірними супутниками принца Вільгельма — хай спочиває душа його з миром.

Нагадувати королю про загибель його спадкоємця побоювалися. Але тамплієр хотів наголосити, що його брати, котрі опинилися на тому злощасному кораблі під час бурі, були друзями принца. І батько гідно поцінував слова хрестоносця.

— Усі ви тамплієри — хитрі бестії, — пробурчав він, проте незлостиво. — Але хто змусить мене повірити, що я вчиню розумно, дозволивши одному з вас побудувати фортецю у Норфолкському графстві — серці розбрату в Англії?

— Ви ж дозволили нам побудувати фортеці в Лондоні та Йорку, — посміхнувся прохач. — Та й повернувшись додому, я зніму орденський плащ і стану простим сільським таном, [5] Тан — так сакси називали своїх землевласників. який хоче мати гідний дім, аби було куди привести дружину. А те, що прагну збудувати свій будинок із каменю, як на Святій Землі — хіба це не є свідченням не зовсім саксонського походження? Я ж лише англієць, який прагне наслідувати те, що вважає гідним…

Посмішка в нього була просто по-хлоп’ячому чарівна і, певно, вона справляла враження не лише на мене. Адже королева Аделіза відставила клітку з папугою і несподівано мовила:

— Государю, чоловіче мій. Я пригадую, що три роки тому ви вже дали ліцензію на будівлю замку в Норфолку одному з Армстронгів. У нього ще було старе саксонське ім’я — Етельстан. Чи не ваш це родич, сере Едгар?

Воістину Аделіза була добра. Але й дурна. Вона миттю вибовкала те, про що король не збирався повідомляти. До того ж, лицар із подивом відзначив, що йдеться, очевидно, про його молодшого брата. Після тривалого мовчання короля я зрозуміла, що батько гнівається. Але якщо Генріх Боклерк розлючений, то Едгар піде ні з чим. І тут я зважилася.