Симона Вилар - Сповідь суперниці

Ми привертали увагу, й навіть Стефан підійшов під руку зі своєю незграбною дружиною Мод Булонською. Мод уже вдруге була вагітна, переносила це важко, навіть плямами вкрилася. Але я не любила її, вона, як і Стефан, була моїм недругом, тому, хоча я й запропонувала присісти, та не відмовилася від приємності поятрити їй душу, запитавши про її первістка Юстаса. Йому ось-ось мало виповнитися п’ять років, але всім було відомо, що у хлопчика проблеми зі здоров’ям: він досі не говорив, кусав няньок і хворів на якусь хворобу шкіри, подейкували, буцімто, мало не на проказу. Батьки уникали показувати первістка, а це породжувало ще більше розмов. Проте родинні зв’язки давали мені право ставити запитання з таким виглядом, ніби мені невтямки, що я завдаю болю Мод.

Втім, ця впертюха вдала, ніби не розуміє, про що йдеться. Але тут підійшов мій брат Роберт Глочестер і теж заговорив із нею про Юстаса. У Мод навіть сльози на очі набігли, а ми з Робертом перезирнулися і мало не розреготались. Виявляється, допекти цій вовчиці Мод не так уже й складно.

Та цієї миті я забула і про Мод, і про Юстаса, і про брата. Придворні розступилися і в курному напівмороку зали я побачила незнайомця, котрий стояв перед королем. І миттю привернув мою увагу.

На мене це не схоже — милуватися чоловіком, не бачачи його обличчя. Незнайомець був високий на зріст, я бачила його могутні, трохи похилі плечі й хвилясте світле волосся. Біла туніка, стягнута на талії поясом, облягала його спину поверх кольчуги, спадаючи гарними складками до литок у кольчужних панчохах. Незнайомець був воїном, але воїном елегантним. Та й стояв він перед троном так незалежно і гордо, немов кидав виклик, хоча насправді був звичайнісіньким прохачем. Його люди саме підносили королю і королеві дарунки — і я помітила скриньку, в яких зазвичай зберігають прянощі та сувої дорогих тканин. Королеві Аделізі незнайомець подарував золочену клітку з папугою, і це було свідченням того, що чоловік цей прибув із далекого півдня, найімовірніше, прямісінько зі Святої Землі.

— Хто цей лицар, Роберте? — запитала я у брата.

— Не відаю. Але на його туніці — червоний хрест. А знак цей вказує, що він належить до ордену тамплієрів, яким нині так модно протегувати.

Тамплієр — значить наполовину воїн, наполовину чернець. Недосяжне притягує. Я знала — цей орден засновано кілька років тому в Труа. Його лицарів називали ще й тамплієрами, бо їхня резиденція в Єрусалимі розташовувалася на тому місці, де колись височів храм царя Соломона. Метою тамплієрів була охорона прочан-християн від невірних у Святій Землі, але чимало монархів сприяли розвиткові ордену, й тамплієри почали зводити свої резиденції-пресепторії по всій Європі.

Певно, і цей тамплієр з’явився до короля Генріха, щоб залагодити справи ордену. Адже зовсім недавно батько дозволив заснувати кілька пресепторій у Англії, головною з яких був лондонський Темпл — величезний храм-фортеця з численними прибудовами.

І тут раптом подала голос Мод:

— Цей чоловік більше не може називатися лицарем Храму. Він поки що належить до ордену, але має намір скласти обітниці й повернутися до Англії, щоб вступити у володіння землями, як останній із роду.

— Ви так добре поінформовані про нього, Мод? — глузливо запитала я.

Вона лише поправила складки вуалі на плечах.

— Едгар Армстронг — так звуть цього лицаря. Колись він належав до почту мого чоловіка, добре себе зарекомендував, і Стефан опікується ним.

Так Мод давала зрозуміти, що це їхня зі Стефаном людина.

— Він сакс? — запитала я, не зумівши приховати мимовільного розчарування.

Мод знову глузливо скосила на мене око.

— Так. І сакс давньої крові. Він нащадок саксонських королів і датських правителів із Денло. [4] Денло — область датського права, тобто землі на сході Англії, що належали завойовникам-вікінгам у ІХ-ХІ ст. Окрім того, він у пошані у великого магістра тамплієрів, а у Франції його заступниками стали сам Бернар Клевроський і абат Сугерій, радники короля Людовика.

Абат Бернар, та ще й сам Сугерій! Я була заінтригована. Саме тому зійшла на узвишшя, де стояв трон, і стала позаду батька. Я могла це собі дозволити.

Тепер я бачила обличчя хрестоносця. А головне — він помітив мене й навіть на якусь мить затнувся. Я підбадьорливо посміхнулася вродливому лицареві — й він продовжив свою мову.

Вони з королем обговорювали справи тамплієрів, а далі перейшли до проблеми, про яку розповіла Мод: лицар повідомив про свій намір після завершення місії в Темплі вийти з ордену й оселитися в Англії. А потім попросив у короля дозволу скласти васальну присягу і вступити у права спадкоємця.