Антон Копинець: Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Доста вже було бігати. Дев’ятий рочок маєш. Я в дев’ять літ у хащу з няньком ходив…

Переселилася чорна земля з млаки на червеницю. Занудьгував Іванко, як брати покинули його самого біля мочила, однісши повні плетенці горі селом додому. Взяв у руки мотику та й почав копати.

Тяжка мотика. Нянькова. Сам набиває її, клепле, гострить. Синам забороняє брати в руки мотику і косу, нікому їх не позичає. Бо то ж не забавка. Мотика і коса завжди мають бути напоготові, як зброя. Сусіди, правда, не дуже напрошувалися на його знаряддя. Такою, як лопата, мотикою не поробиш цілий день. На то треба мати добру силу. Косу й поготів не просили в нього. Вона — довга, тяжка. Коли Федір починає прокіс, то бере на три кроки. Аби лише було що косити. Гей, якби йому таку кісницю, як у намісника або в графа! Там є де розігнатися. А на свойому — що? Побавиться, доки сонце не перекотиться через Китицю-гору, та й на тому треба вішати косу…

Поки сини повернулися з Федором сюди, на млаку, Іванко накопав цілий віз глини. Тепер сидів на обочині та й дивився на долоньчата. На правій з’явилося якесь чудернацьке намисто. Він поплював на долоні, потер їх, як це робив батько, і знову придивлявся до тих дивних намистин, що пощипували.

Іванко зиркає то на братюків, то на нянька: очі заблищали, як у переляканого зайчика. Тікати? Куди? Все одно треба буде йти спати додому.

Нянько ступав по землі, і чим меншою робилася відстань, тим дужче тріпалося серденько в Іванка. Старші відвернулися від нього і рушили наповняти коші. Іванко зіщулився, крадькома позирав за батьковими ногами, під якими, здавалося йому, вгинається пішачок. Він простував на нього, Іванка. Батько став, неквапливо сягнув рукою у широку кишеню.

— На, гризи, неборе, — мовив, вийнявши з кишені велике жовте яблуко. Дідо дав…

А коли помітив, що в ямці велика купа накопаного намулу, здивовано поспитав:

— Моєю мотикою нагрібав?

Іванко не встиг відкусити з дідового яблука: так і задержали його перед носом батькові слова.

— Я більше не буду, няньку, — почав кривитися, підходячи до нянька. Той узяв сина за руку, мовчки потримав у своїй. Перегодя сказав:

— Я тобі маленьку зроблю. Бо з моєю можеш надірватися. А до мотики треба привчатися. То наше ремесло, неборе…

Старий Сила добродушно глянув на старших синів і нічого не сказав. Лише пальцем повів кілька разів по тугих вусах, які відпустив після смерті Анці. «Ще один копаш [6] Землекоп. росте. Іще одному треба буде землиці виділяти. Тісно на ній, небожата, айбо то нічого. Петро каже, що хоче вже своє гніздо звивати. Най здоров жениться. За такого легіня [7] Парубок. пішла би і не така ґаздівська дівка, як Мочарчиного. Знає син поле, любить його. Руки дужі має, нівроку. А може, ще й невістку до мене приведе? Айбо того він не зробить, бо сам видить, що і нам нема де обходитися в хижі… Два коблики [8] Коблик, кобел — мірка землі. придає сват. Коблик буде мати від мене. Гей, якби ще ялівку додав за дівкою!.. Ото би зовсім файно було. Потомклюся [9] Домовитися за ціну. ще сам із сватом. А може уступить?..»

І сонечко, хвала Богу, уже наморилося через день, почало дрімати. Надвечір’я плететься над селом. Узбіч вулиці, що веде до Федорового обійстя, із землі стирчать чорні деревцята. Де-не-де залишилося ще по листочку, ніби осінь засвідчила на них золотою печаткою: «Урожай зібрала». Синяк також скинув на землю золоті ризи і тепер виглядає, як піп на похоронах: чорний і набундючений. Лише дуби не піддаються осінньому листопаду: міцно тримають на собі ведмежі кожухи…

По вулиці вони йшли один за одним, як і по стежині. Іванко ніс чотири мотики. Міцно обійняв їх рученятами, міряв за няньком кроки. Десь посеред села Федора перестрів чоловічок у чорній одежі. Низько вклонився, простягнув коротку руку: Сила і в сірому потемку пізнав сільського вчителя.

— Покладіть, будьте добрі, кошар на землю, — проспівав той якось по-чудернацьки, витягуючи вперед підбородок, ніби його давив ошийник-комірець, підпертий чорним машликом [10] Краватка (нім.). . — За нумером два сто двадцять і єден, за нумером триста сорок і вусям, за нумером п’ятьсто дев’ядесят і три у метриці значиться, же у вас є діточки, котрим іще мож би ходити в школу, — то-єсть, вони можуть у мене навчатися розузнавати всі букви, всі числа до тисячки. Окрім сего, мій ошколаш [11] Школяр. за якісь пару зим може опанувати великою таємницею — письмом. Він буде мати змогу замінити хрестики на папері своїм власним підписом. Ви розумієте мене, пане селянине?