На сінешніх дверях в цей час хтось поручкався з клямкою. В хату ступив Василь Добрай, а за його широко спиною, наче галка, вся в чорному, стала Марія — дружина з двома плетеними вервечками.
— А чей не виженете нас, куме? — замість привітання спитав Василь. — Хотіли-сьме у вас мало посидіти. Аби на полуденок та на вечерю не йти нам домів, ми принесли з собою їди тайстрину та й святої, хоч і гіркої, водиці склянчину.
— Сідайте, сідайте, кумице, та й ви, кумочку, — пожвавішав Федір. — А чей помістимося.
— Де челядь не збісна, там хата не тісна, — додав Василь.
Малі сиділи на постелі: лупкали оченятами, теліпали ніжками. Анця лежала за їхніми спинами, наче за живоплотом. Іванко також мав місце коло матері: він тоді ще смоктав вузлик ганчірки, вмочений у липовий чай, зацукрений.
Марія пороззиралася, ніби щось шукала, і спитала:
— А кума запряталася десь, чи що?
— З малим там, на постелі… Добрий легіник буде з нього, нівроку, — чи не вперше в житті похвалив свою дитину перед людьми.
Марія підійшла до ліжка, розсунула дітваків, пробралася до Анці.
— Як ви, кумице дорогенька?… — І коли побачила, що Анця не поворухнулася, несамовито закричала: — За бабою біжіть! Ану скорше! Дайте води свяченої!
— Що там, що? — оторопів Федір. «Ба ци не наврочив малого?».
Одірвав від долівки ногу, ступив до ліжка. В ту ж мить широко розкрив очі, ніби в хаті зовсім потемніло. Опустив руки, посірів, як земля, пасмо чорного волосся немічно впало на чоло, і він зайойкав:
— Ан-цьо!!!
Наче від грому, здригнулася хата. А діти, мов курчатка, попритулювалися до ліжка, ніби віщували, що з цієї пори посиплеться на їхні голови зловісна, холодна буря, котра супроводжуватиме їх усеньке життя.
Анця не поворухнулася. Федір потермосив її за плечі.
Вперше за життя, як дитину, взяв свою жінку на руки. Притис до своїх гарячих грудей.
Голова її безсило хилилася вниз, до землі.
Понад Синяком-горою громадилися молоді осінні хмари. Вони ставали в коло, обіймалися одна з одною і гуртом, як діти, цілу ніч проплакали над селом…
В ту осінь картопля вродила дуже скупо, тому Федір ходив мовчки і зажурено, немовби в нього корова здохла, а чи десь загубив жачків-гаманець, набитий грішми. Такого гаманця він, правда, зроду-віку не мав і, очевидячки, не буде мати. Оті грайцарики, що має, туго зав’язує у вузлик, котрий щоразу при ньому у глибокій кишені. «Майже виведеницею стала, — думав про своє Федір. — Треба буде поміняти. А може живиця висохла?»
Обережно викопує мотикою ямку, аби вивіритися, чому не вродила картопля, яка тому причина. Взяв зісподу жменю землиці, розтер грудки на долоні, зиркнув на небо, ніби хотів попросити Всевишнього, аби той дужче підкрутив ґніт на своєму світилі, бо він, Федір, недобачає. Та сонце вже йшло далеко за полуденок, як і його літа, тому, певне, й недовиджав. Ґрунтець запах житнім хлібом, засяяв грайливими піщинками. «Годувальнице моя дорогенька, пошкодуй мене, як я тебе шкодую. Бо ти єдина на білім світі можеш мене зробити добрим ґаздою або випровадити з тайстриною [1] Торба.
по жебрах. Пошкодуй мене, прошу тя!..»
Стояв і дивився на червеницю [2] Червона глина.
, аж поки очі не набрякли слізьми.
«Живиця слабенька… Гей, знаю я, небого, що слабенька. Та де я візьму тої живиці, котру просить земля?»
Якось, ідучи додому з батьківської частки, Федір спинився над висохлою млакою [3] Болотиста місцевість.
. Від сонця в болотищі порепалася земля. Федір відломив кусник, розкришив на долоні та аж посміхнувся: «Живиця! І задарма пропадає. Гріх буду мати від Бога, як залишу її марнувати!..»
І Федір виплітає з верболозу сім кошарів. «Чи не на нове ремесло перейшов Сила?» — перепитувалися сусіди, як уздріли у його дворі цілу череду плетениць. А Федір і не думав зраджувати своєму пращурському ділу. Скорше — навпаки.
Прийдешнього дня вивів своїх синів на старий мочар і сказав:
— На червеницю поносимо. Іван буде мотики гадковати [4] Пильнувати.
. Анцька — корову в лозняку попасувати.
— Я піду корову дозирати [5] Берегти.
, — озвався Іванко. — Анця най мотики гадкує…
— Не пискай! — прикрикнув батько. — Будеш ото робити, що я кажу.
Потому, як помер найстаршенький, а за ним і жінка, Анцька — одна-єдина донька серед хлопчуків — ставала доброю помічницею Федора в хижі. Люб’язніше, аніж до синів, ставився до неї Федір ще й тому, що вона ніби з материного ока викапана. Така ж лагідна, роботяща. І лицем нагадувала Федорові про дружину. Доросліші сини помічали це, та не перечили няньові, коли виділяв її на легшу роботу. Іванко не розумів цього і тому просився, аби його відпустили на волю, до своїх ровесників у лозняк.
Читать дальше