Емілія Бронте - Буремний Перевал

— Віднеси оце хазяїнові, хлопче, і сиди тамечки; а я піду до себе. Ці хороми не про нашу честь: треба нам, либонь, попнуться і шукати собі іншого місця!

— Ходімо, Катрино, — сказала я, — час і нам «попнуться» звідси. Я вже все випрасувала. Ви готові?

— Ще немає й восьмої,— відповіла вона, неохоче підводячись. — Гортоне, я лишаю цю книжку отут на коминку. А інші й принесу завтра.

— Кожну книжку, що ви тута лишите, я приберу в дім, — А сказав Джозеф, — і будьте раді, як ви їх після того знайдете! Тож глядіть самі. Кеті пригрозила, що за це він розквитається своєю бібліотекою, і, всміхнувшись до Гортона, пішла до себе нагору, щось наспівуючи. І, смію думати, в цім домі їй ще ніколи не було так легко на серці — хіба що в дні перших зустрічей із Лінтоном.

Так почалася їхня дружба, що ставала дедалі міцнішою, хоч іноді й переривалася невеликими сутичками. Ерншо не міг змінитись одразу, а моя юна леді не була ні філософом, ні взірцем терпіння. Та оскільки обоє прагнули однієї мети — одна любила і хотіла поважати того, кого любить, а другий любив і хотів, щоб його поважали, — вони зрештою досягли свого.

Бачите, містере Локвуд, це було досить легко — завоювати серце місіс Гіткліф. Але зараз я рада, що ви й не пробували. Цей союз буде вершиною моїх сподівань. Я не заздритиму нікому в день їхнього весілля: тоді не знайдеться жінки, щасливішої за мене, у всій Англії.

У вівторок уранці Ерншо досі не міг виконувати своїх звичних обов'язків і тому лишився вдома, і я скоро переконалася, що не зможу втримати свою дівчинку біля себе, як було доти. Вона збігла вниз раніше за мене й рушила в сад, де її кузен займався нехитрою роботою, і коли я вийшла припросити їх до сніданку, то побачила, що вона вмовила його розчистити великий клапоть землі серед кущів смородини та аґрусу, і тепер вони заклопотано міркували, яку розсаду можна привезти з Грейнджу.

Я жахнулася, побачивши збитки, завдані всього за півгодини: кущі чорної смородини були гордістю Джозефа, і саме посеред них Кеті надумала влаштувати квітник!

— От лишенько! Це ж усе покажуть хазяїнові в ту ж мить, як побачать! — вигукнула я. — Хто вам дозволив отаке творити в саду, скажіть на милість? Ну, дадуть вам за це духопеликів, ось побачите! Містере Гортон, я просто нетямлюся з дива — невже вам на те тільки й тями вистачає, щоб наробити шкоди через її забаганку?

— Та я забув, що то кущі Джозефа, — відповів Ерншо, трохи зніяковівши, — але скажу йому, що це я зробив.

Ми завжди обідали разом із містером Гіткліфом. Я виконувала обов'язки господині, нарізаючи хліб і заварюючи чай, тож моя присутність за столом була конче необхідна. Катрина зазвичай сиділа біля мене, але в той день тишком примостилася біля Гортона, і я побачила, що вона не збирається тримати в таємниці свою дружбу, так само як раніше не приховувала ворогування.

— Ви не дуже вже показуйте, що прихильні до свого кузена, — пошепки наставляла я її, коли ми увійшли у дім. — Це розізлить містера Гіткліфа, і буде вам обом непереливки.

— Я й не збираюся, — відповіла вона.

За хвилю потому вона потай повернулась до Гортона і встромляла до його тарілки з кашею квіточки примули.

Він не насмілювався заговорити до неї, не смів навіть поглянути в її бік, але вона й далі його дражнила, і він зо два рази ледь не розсміявся. Я насупила брови, а вона крадькома позирнула на хазяїна, та по його обличчю було видно, що думками він десь далеко від нашого товариства. Дівчина враз посерйознішала, занепокоєно вдивляючись у його лице, а потім відвернулась і знов взялася до своєї бешкетної справи; і Гортон нарешті крадькома пирснув. Містер Гіткліф здригнувсь і хутко озирнув нас усіх по черзі. Катрина кинула у відповідь той неспокійний і все ж таки зухвалий погляд, який він так ненавидів.

— Добре, що мені звідси до тебе не дотягтися, — гримнув він. — Чи тебе чорти телесують, що так зиркаєш на мене свої ми очиськами? Сховай їх від мене! І більш не нагадуй мені про свою присутність. Я гадав, що вже відучив тебе сміятись!

— Це я сміявся, — промимрив Гортон.

— Що ти там варнякаєш? — спитав хазяїн. Гортон втупився в тарілку і свого зізнання не повторив.

Містер Гіткліф якусь мить дивився на нього, потім мовчки повернувся до їжі і своїх роздумів. Ми на той час майже скінчили снідати. Молоді люди обачливо відсунулись одне від одного, тож можна було не сподіватися якоїсь халепи під час трапези. Але тут у дверях з'явився Джозеф, і з того, як трусилися в нього губи і якими грізними були очі, я збагнула, що він щойно викрив лиходійство, скоєне над його дорогоцінними кущами. Він, певно, бачив Кеті та її кузена на місці злочину ще до того, як пересвідчивсь у його наслідках. Щелепи в нього ходили ходором, мов у корови, що пережовує свою жуйку, і через те його промова звучала досить нерозбірливо: