Ірен Роздобудько - Шості двері

— Ну, ти даєш! — Олекса машинальним рухом знову перевернув кепку козирком уперед. — Так шо — зайдеш у гостi? Ходiм, посидимо, вип'ємо. Як-не-як родичi, хоч i не кровнi…

Анна-Марiя струснула головою i простягнула руку до козирка його «адiдасiвки»:

— Не думаю, що це гарна iдея! — i насунула йому кепку мало не на носа, вiдчуваючи, що в цю мить їй стало легше. Нiби до цього невимушеного жесту вона йшла все життя… — Прощавай! — i, рiзко повернувшись на пiдборах, пiшла геть.

— Гей, стривай, — боязко гукнув до неї Олекса. — Слухай, ти пробач менi за того пацюка, га?!

Анна-Марiя не озирнулася. Вона знала, що вiн так i не поправив кепку, насунуту на очi. Не посмiв…

Вона йшла швидко й вiдчувала, як за її спиною, у безжальному полум'ї згоряє двiр її дитинства…

I все-таки вихiд iще був. Як це вона могла забути?

Анна-Марiя вперше тверезо подумала про Дверi. Але не як про марення, сон, хворобливу уяву чи навiть божевiлля. Нинi вона вперше зрозумiла, що Дверi — єдина реальнiсть, подарована їй невiдомо за якi заслуги. Тепер вона чiтко знала, що треба зробити! I зробити не випадково, в поривi розпачу, а цiлком свiдомо. I ця думка викликала в неї тремтiння.

Вона квапила водiя таксi, немов вiзника, i той щосили тиснув на газ, залишаючи ребристi вiдбитки шин на все ще мокрому асфальтi.

Вона забiгла в свiй номер i судомним рухом вивернула вмiст сумочки на стiл.

Слава Богу, в нiй виявився синiй маркер…

Коли вона малювала пiвколо, руки її тремтiли. Вона штовхнула долонею стiну i вiдчула її холодний опiр. Щось було не так… Стоп! Треба зосередитися. Поштовх! I знову рука безрезультатно ковзнула по гладенькiй поверхнi. Дверi не пiддавалися. Їх просто — не було… Був лише овальний розчерк на готельних шпалерах.

— Звичайно ж. Так i мало бути. Я просто збожеволiла! — вимовила вголос Анна-Марiя. — Я збожеволiла. А вiрогiднiше, все життя була божевiльною.

Вона вирiшила, що необхiдно випити, й зiйшла вниз, до бару. Добре, що вiн працював цiлодобово. Бiля шинквасу нiкого не було. Вона взяла чарку якогось лiкеру й спустила Альфонсiно з плеча, але вiн не схотiв пити нудотно-солодку рiдину й тiльки дивився на неї здивовано.

— Щось iще? — запитав бармен, притлумлюючи в собi смачний позiх.

— Нiчого…

— У вас щось трапилося?

Йому кортiло говорити…

«Зараз я повернуся в номер, — подумала Анна-Марiя, — i побачу, що Дверi вiдкритi!» Вона уявила це так чiтко, що бiльше не змогла всидiти на мiсцi. Рiзнобарвнi лампочки в барi дратували, музика якоїсь новомодної рок-групи, що лилася з магнiтофона, болiсно в'їдалася в кожну клiтинку тiла. Анна-Марiя рiшуче пiдвелася.

— Дякую. Зi мною все в порядку, — вiдповiла сонному бармену. I пiшла геть пiд його пильним поглядом.

«Треба тiльки не надавати цьому нiякого особливого значення, як i ранiше. Просто пiднятися лiфтом, зайти до номера, спокiйно прийняти душ. Покласти бiдного втомленого за день Альфонсiно в узголiв'я лiжка i… озирнутися. Просто озирнутися…»

…Пiвколо, намальоване нею, свiтилося: дверi були прочиненi…

Анна-Марiя зiбралася з духом i ступила на сходи, що вели донизу.

У довгому вузькому коридорi було темно й тихо. Анна-Марiя з побоюванням почала спускатися сходинками, озираючись на всi боки i тримаючись рукою за нерiвну кладку муру. Десь унизу, в самому кiнцi овальної арки, жеврiло свiтло, i йти стало легше. Анна-Марiя ступила на кам'яну пiдлогу i знову озирнулася. Коридор нагадував одну iз середньовiчних вуличок, обабiч горiли круглi лампочки, угвинченi в стiни, тут же висiли картини у важких кованих рамах. Анна-Марiя придивилася уважнiше й побачила, що це не картини, а свiтлини чи старовиннi дагеротипи. З них дивилися рiзнi обличчя — дитячi, жiночi, чоловiчi… Деякi з персонажiв, особливо старi люди, були вбранi в одяг початку столiття, однак бiльшiсть мали сучасний вигляд. I тiльки масивнi рами робили цi обличчя значними, як на iсторичних портретах.

Здавалося, коридоровi не буде краю. А вiд неприродної тишi в Анни-Марiї трохи заклало вуха. Вона не вiдразу помiтила, що з глибини коридору на неї повiльно насувається тiнь. Анна-Марiя притислася до стiни й до болю в очах стала вдивлятися в пiтьму, намагаючись роздивитися силует, огорнений свiтлим серпанком. Вiн поступово розсiювався, i шаркання крокiв у тишi звучало чiткiше. Аннi-Марiї раптом здалося, що цi кроки їй чимось знайомi… Так запам'ятовувати звуки вмiють тiльки дiти й собаки. Анна-Марiя зачаїла вiддих. Тiнь, що наближалася, вже не лякала її.

I що ближче пiдходила до неї людина, то сильнiше билося серце, а в головi крутилася одна думка: «Невже?…» Шаркаючий, нерiвний звук крокiв був таким знайомим! Пам'ять про тi кроки залишилася в нiй на рiвнi пiдсвiдомостi, як щось невловиме — думка, нота чи смак. Вона вже бачила картату хустку, капцi з м'якою опушкою, товсту плетену кофту… Вона вже знала, що верхнiй ґудзик на нiй — iнший, не вiдповiдає за кольором iншим…