Ірен Роздобудько - Шості двері

— От i чудово! — хитає головою дiдуган. — От i розумниця…

Вони виходять з арки, спускаються вниз до майдану, де й мiститься «iнша планета».

Анна-Марiя нiколи не помiчала, що за круглим будинком цирку є обгороджений високим парканом майданчик iз рiзними службовими прибудовами.

Старий веде її через прохiдну, киває головою жiнцi у ватянцi за вiконцем вахтової служби: «Це — зi мною!», i прямує з Анною-Марiєю всередину дворика. Нiс вiдразу ж уловлює особливий запах: так пахне в зоопарку, а ще — у м'ясних рядах базару лiтньої днини. Неподалiк вiд чорного входу до цирку справдi стоїть невеликий синiй фургончик iз двома малесенькими заґратиованими вiконцями.

— Ось ми i вдома! — мовить Калiостро й вiдсовує засув. — Прошу, мадемуазель!

Вiн клацає вимикачем, i Анна-Марiя бачить вузеньку, завалену всiляким мотлохом, кiмнатку. У центрi — тумбочка з електроплиткою, на якiй височiє закопчений до самого носика алюмiнiєвий чайник (такi Анна-Марiя бачила тiльки у фiльмах про вiйну), у кутку — лiжко, застелене вицвiлою строкатою ковдрою, кiлька кривоногих табуреток навколо дерев'яного столу. Всi стiни заклеєнi старими афiшами, на них справдi ряснiють написи: «Маг Калiостро — викрадач думок!»

— Ляжеш отут! — старий стягає з лiжка матрац i кидає його в протилежний куток. — Буде м'яко. Та не стiй на порозi, проходь швидше — холоду напустиш!

Однак Анна-Марiя немов зацiпенiла: на столi порядкує величезний бiлий пацюк, змiтаючи на своєму шляху хлiбнi крихти довгим рожевуватим хвостом.

— А-а, не бiйся, — каже старий. — Це своя людина — Альфонсiно! Вiн тебе не зачепить, вiн такий само старий, як i я. Альфонсiно, йди-но сюди, хлопчику! — кличе вiн i пiдставляє тваринi долоню. Пацюк повiльно пiднiмається рукавом на його плече й ретельно обнюхує старече обличчя.

— Нi краплi в ротi! Тверезий, як склянка молока! — божиться Калiостро. — Хочеш, дихну? Хух!!! — видихає вiн у нiс пацюка, i той попискує вiд задоволення.

— Любить, гадина, випити! — киває дiд на пацюка. — Ревнує, коли п'ю без нього. Та не ревнуй! Зараз нам принцеса наллє по чарочцi…

— Вiн що, горiлку п'є? — дивується Анна-Марiя.

— А хто ж її, кляту, не п'є?! Чим мiй старий товариш Альфонсiно гiрший за iнших?

Анна-Марiя смiється. Тепер вона переконана: цирк — iнша планета. Їй уже не страшно й не холодно. Вона смiливо ступає в кiмнатку, обережно гладить пацюка по гладенькiй шерстi, доторкається до його рожевого носика. Ледь стримується, аби не попросити старого негайно показати їй iнших тварин — якi вони? Невже є слон? А леви? А маленькi бiлi пуделi?

Але Калiостро дiловито змiтає зi столу крихти, розстеляє газету, ставить посерединi каструлю з вареною картоплею i запитально дивиться на Анну-Марiю. Вона дiстає iз сумки пляшку «Старки»…

Нi, думає дiвчинка, сьогоднi вона точно не помре!

У фургончику Калiостро Анна-Марiя провела кiлька тижнiв. Школа, дiм, дворовi друзi, сусiди — все вiдiйшло на другий план, нiби того життя нiколи й не було. Вона точно знала, що її зникнення нiкого особливо не потривожить: батько, який приходить пiзно в напiвпритомному станi, коли вже всi сплять, а прокидається, коли Анна-Марiя вже йде до школи, буде впевнений, що дочка ночує вдома, мачуха й Олекса тiльки зiтхнуть iз полегшенням, вважаючи, що вона живе (як це було не раз) у подруг, а школа, де вона навчається, мiститься на околицi й вважається збiговиськом малолiтнiх злочинцiв i наркоманiв, у якiй учителi похилого вiку допрацьовують до пенсiй i їх не обходить вiдсутнiсть того чи того учня.

Старий Калiостро, незважаючи на те, що кожного вечора був напiдпитку, виявився iнтелектуалом. Пiзнiше, коли i юнiсть перетворилася лише в острiвцi спогадiв, Анна-Марiя часом iз подивом думала, звiдки старий мiг знати стiльки дивних i заборонених для загального знання речей. Вiн мiг годинами розмiрковувати про романи Булгакова, декламувати вiршi Рiвери, як старих приятелiв згадувати Пiкассо чи Модiльянi… Цi iмена були їй невiдомi. А книжки — пошарпанi, без обкладинок i титульних сторiнок, часом iз обгорiлими берегами, якi лежали в старого пiд матрацом, були видрукуванi iноземними мовами. Аннi-Марiї здавалося, що сивий дивак — справжнiй Калiостро, який проживає на землi своє стонадцяте i вже нiкому не цiкаве життя в оточеннi таких старих, як i сам, тварин.

Уранцi наступного дня Анна-Марiя прибрала у фургончику, навiть застелила стiл бiлою серветкою, яку вициганила в цирковому буфетi. Удень старий узяв її з собою на «звiрячу» кухню, й Анна-Марiя iз задоволенням перебирала i складала у вiдра моркву. На плечi в неї сидiв нахаба Альфонсiно, десь за перегородкою гучно зiтхав слон Балу, старий Калiостро, смiшно крекчучи, вiдносив йому вiдра — це було щастям… А пiзнiше, пiсля вистави, за якою Анна-Марiя спостерiгала крiзь щiлину завiси, вiн повiв її подивитися на нiчну арену. Захопливiшого враження Анна-Марiя, здається, ще не знала нiколи! Величезний круглий колодязь залу був сповнений таємничим диханням, шелестом, шарудiнням, нiби в ложах сидiли невидимi духи, котрi прийшли на нiчну виставу й невдоволенi тим, що її немає. Пiдлога арени, застелена зеленим килимом, була м'якою й вiбрувала пiд ногами, немов мох у лiсi. Лiхтарик Калiостро вихоплював iз темряви позолоченi голiвки купiдонiв, вилiплених на балконах лож. У тьмяно-жовтому колi свiтла вони смiшно морщили свої облупленi носики, й вирази їхнiх облич грайливо змiнювалися щохвилини. Анна-Марiя вийшла на середину арени, лiхтарик Калiостро ледь сягав її… Здавалося, вона стоїть на краю землi й лише зробить крок, як стане невагомою й попливе серед зiрок, туди, де немає нi гори, нi низу, де народжується вiтер i, можливо, у пухких нiчних хмарах, мов у подушках, сидить сивий Бог — такий само мудрий та сутулий, як Калiостро…