Стефені Маєр - Молодий місяць

Я зітхнула.

— Може, я подивлюся фільм на самоті?

— Ні, я залишуся, та в будь-якому разі я дивитимусь переважно на тебе, — кінчиками пальців він малював невидимі узори на моїй руці, від чого мені аж мурашки бігали по тілу. — Ти збираєшся плакати?

— Можливо, — погодилася я. — Якщо дивитимусь уважно.

— Тоді я не відриватиму тебе.

Та тільки я відчувала його губи на своєму волоссі, як одразу відривалася.

Зрештою фільм таки захопив мене. За це слід було дякувати Едварду, який шепотів мені на вухо репліки Ромео — голос актора звучав якось невпевнено й грубо порівняно з переконливим і ніжним голосом Едварда. На його превелику радість, я таки заплакала, коли Джульєтта прокинулася й побачила, що молодий мертвий.

— Зізнаюся, зараз я трохи йому заздрю, — сказав Едвард, втираючи мої сльози пасмом волосся.

— Вона дуже вродлива. Він якось дивно фиркнув.

— Я заздрю йому не через дів чину, а через те, з якою легкістю він може накласти на себе руки, — пояснив він трохи роздратовано. — Вам, людям, зробити це так легко! Треба просто випити кілька капель рослинної отрути…

— Що? — запитала я, важко дихаючи.

— Якось я думав про самогубство, але з досвіду Карлайла знаю, що це непросто. Важко порахувати, скільки разів Карлайл пробував укоротити собі віку, перш ніж усвідомив, ким став… — його серйозний голос знову повеселішав. — Зараз він у чудовому здоров’ї. Я обернулася, щоб краще роздивитися Едвардове обличчя.

— Що ти таке говориш? — запитала я. — Про що це ти думав?

— Минулої весни, коли тебе… ледь не вбили… — він запнувся і глибоко вдихнув, намагаючись повернути голосу дратівливу манеру. — Звісно я старався зосередитися на тому, щоб знайти тебе живою, але щось у мені вже почало замислювати недобре. Але як я уже казав, мені зробити це не так легко, як людям.

За якусь мить у пам’яті зринули спогади про мою останню подорож до Фенікса, і голова пішла обертом. Я бачила все так ясно — палюче сонце, пашіючий розжарений бетон, і я у відчаї щодуху мчу на зустріч до вурдалака-садиста, який хоче замучити мене до смерті. Джеймс чекав на мене в дзеркальній кімнаті, тримаючи мою маму як заручницю, — принаймні так я думала. Я й не здогадувалася, що це пастка. Так само, як Джеймс не здогадувався, що Едвард мчить мені на поміч. Едвард з’явився саме вчасно, але міг і не встигнути. Мимоволі мої пальці намацали серпик шраму на руці, який завжди був на кілька градусів холодніший, аніж інші ділянки тіла.

Я потрусила головою — так ніби хотіла позбутися поганих спогадів — і спробувала простежити хід Едвардових думок. У мене в животі аж похололо.

— Замислювати недобре? — повторила я.

— Я б не зміг жити без тебе, — він подивився на мене так, наче цей факт був очевидним. — Та я не знав, що мені робити, — Еммет і Джаспер ніколи б не допомогли мені в цьому… Тож я думав про те, щоб податися до Італії і розізлити Волтурі.

Я не могла сприйняти ці слова серйозно, але Едвардові сумні золоті очі дивилися в далечінь, немов споглядаючи останні хвилини свого життя. Я розізлилася.

— Що таке Волтурі ? — вимогливо запитала я.

— Волтурі — це сім’я, — пояснив він, його погляд усе ще був спрямований в нікуди. — Дуже давня й могутня родина таких як ми. Мабуть, вони єдині, хто належить до знатного роду. Карлайл жив із ними кілька років ув Італії, поки не переїхав до Америки. Пам’ятаєш цю історію?

— Звісно, що пам’ятаю.

Я ніколи не забуду, як уперше прийшла до них додому, у велетенський білий будинок, захований глибоко в лісі, неподалік від річки. Я завжди пам’ятатиму кімнату, в якій Карлайл — батько Едварда — відвів цілу стіну під картини, що ілюструють його життя. Найяскравіше й найбільше полотно було з часів його життя в Італії. Звісно, я пам’ятала чотирьох спокійних мужчин, із витонченими неземними рисами облич, на високому балконі понад яскравим краєвидом. Хоча картині й було понад сотні років, Карлайл — світлоголовий янгол — зовсім не змінився. Я запам’ятала й трьох інших — давніх приятелів Карлайла. Едвард ніколи раніше не називав іменем Волтурі цю чудову трійцю: двох темночубих і одного сивого джентльмена. Він говорив про них Аро, Гай та Марк, нічні покровителі мистецтва…

— В будь-якому разі не варто дратувати Волтурі, — продовжив Едвард, перериваючи мої спогади. — Принаймні якщо не хочеш померти — чи що там відбувається з нами, — голос його був такий спокійний, що здавалося, йому було нудно.

Моя злість переросла в жах. Я схопила Едвардове мармурове обличчя в долоні й міцно стиснула.