Стефені Маєр - Молодий місяць

— Я… я все одно не можу, — запнулася я, намагаючись викрутитися. — Я ще повинна подивитися «Ромео і Джульєтту» на урок англійської літератури.

— Ти ж знаєш «Ромео і Джульєтту» напам’ять, — фиркнула Аліса.

— Але містер Берті сказав, що нам потрібно подивитися фільм для того, щоб краще зрозуміти Шекспіра.

Едвард закотив очі.

— Ти уже бачила цей фільм, — мовила Аліса.

— Я не бачила версії шістдесятих. Містер Берті сказав, що вона найкраща.

Зрештою Аліса самовпевнено всміхнулася і глянула на мене.

— Це може бути легко, Белло, а може й ні, але так чи йнак…

— Розслабся, Алісо, — втрутився Едвард. — Якщо Белла хоче дивитися фільм, то нехай дивиться. Це ж її день народження.

— І я так гадаю, — додала я.

— Я привезу її десь біля сьомої, — провадив він. — Тож ти матимеш більше часу для приготувань.

Сміх Аліси нагадував дзвіночок.

— Гаразд. До зустрічі ввечері, Белло. Буде весело, ось побачиш.

З цими словами вона усміхнулася, показавши усі свої ідеально білі зуби, потім чмокнула мене в щічку і, весело підстрибуючи, побігла на свій урок, перш ніж я встигла відповісти.

— Едварде, будь ласка… — почала я благати, але він торкнувся холодним пальцем моїх губ.

— Обговорімо це пізніше. Ми запізнимося на заняття.

Ніхто й не глянув на нас, коли ми зайняли звичні місця за останньою партою (майже кожне заняття ми відвідували разом — дивовижно, яких поблажок умів домагатися Едвард від адміністраторів жіночої статі). Ми з Едвардом зустрічалися задовго, щоб бути об’єктом для пліток. Навіть Майк Ньютон більше не дивився на мене похмурим поглядом, змушуючи відчувати себе винною. Тепер він просто всміхався, і я раділа з того, що врешті він зрозумів, що ми можемо бути тільки друзями. Майк вельми змінився за літо — він схуд, на обличчі виступили вилиці, тепер у нього була зовсім інша зачіска: волосся відросло і за допомоги гелю трималося у формі вишуканого безладу. Я одразу здогадалася, що у нього було на думці: стати схожим на Едварда, але домогтися цього, імітуючи його зовнішність, було неможливо.

День поволі спливав, а я твердо вирішила для себе будь-що уникнути вечірки в будинку Калленів. Гадаю, невдалий час святкувати, коли в мене траурний настрій. Та найважче було б отримувати увагу й подарунки від інших.

Надмірна увага — це не завжди добре. Хіба кому до вподоби, коли їм в обличчя спрямовують яскраве світло? А я ж так наполегливо просила, навіть наказувала, щоб ніхто не дарував мені подарунків! Проте скидалося на те, що Чарлі й Ренé були не єдиними, хто вирішив знехтувати моїм бажанням.

У мене ніколи не було багато грошей, і це мене зовсім не засмучувало. Мене виховувала Рене, і ми якось виживали на її зарплату виховательки в дитячому садку. Чарлі також не заробляв багато — він був шефом поліції в нашому малесенькому місті, Форксі. Всі свої доходи я отримувала завдяки тому, що тричі на тиждень працювала у місцевій крамниці спортивних товарів. Для мене було великою радістю знайти роботу в такому малесенькому містечку. Кожне зароблене пенні я відкладала на навчання в коледжі. (Коледж був планом Б. Я досі сподівалася на план А, та Едвард наполягав на тому, що мені слід жити «нормальним» життям…)

Едвард мав багато грошей — я навіть не пробувала уявити скільки. Для Едварда й решти Калленів гроші не мали ніякого значення. Це щось, що ти накопичуєш, маючи до своїх послуг необмежений час, а ще сестру, наділену вмінням передбачати тенденції на біржовому ринку. Здається, Едвард не розумів, чому я забороняла йому витрачати гроші на мене, чому почувалася незручно, коли він запрошував мене в дорогий ресторан у Сієтлі, чому не дозволяла йому придбати мені нову машину, здатну розвивати швидкість понад п’ятдесят п’ять миль на годину, або чому я не хотіла, щоб він платив за моє навчання в коледжі (він із якоюсь смішною наполегливістю схиляв мене до плану Б). Едвард уважав, що я живу невиправдано важким життям.

Та як я могла дозволити йому дарувати мені речі, за які не могла відплатити? З якоїсь незрозумілої причини він хотів бути зі мною. Він давав мені дещо незвичне, високе, і гроші могли порушити природній баланс.

День спливав, а ні Едвард, ні Аліса не згадували про мій день народження, тож я трохи заспокоїлася.

Під час ланчу ми сиділи за нашим столиком.

Панувала якась незвично спокійна атмосфера. Ми троє — Едвард, Аліса та я — сиділи з південного боку столика. Інші «старші» й трохи страшніші діти Калленів (особливо це стосується Еммета) вже закінчили школу; Едварда ж та Алісу, здавалося, учні зовсім не боялися й не уникали, тому ми сиділи не самі. Мої друзі Майк і Джесика (які перебували у дивних стосунках після свого нещодавнього розриву), Анжела та Бен (чий роман тривав усе літо), Ерик, Конор, Тайлер і Лорен (хоча я й не вважала її своєю подругою) — всі сиділи за нашим столиком потойбіч невидимої лінії. Ця лінія зникала в сонячні дні, коли Едвард та Аліса пропускали школу, і тоді я зазвичай брала участь у невимушеній розмові.