Олександра Шелковенко: Оповідання

– Та невже ж ти закохався? - спитав Ковтун.

– Та я й самий не знаю... Наступного тижня вона прийшла знов. І ще за тиждень. Вона приходила щосереди, коли султан їздив на полювання. Я вчився. Я знав тепер на пам'ять кожну крапку її піхви. Я впевнено натискав губами куди треба, точно знаючи як і коли...

Він запалив люльку.

– Набавившись, вона залишала мене рабиням. Одна з них сідала мені на обличчя. Друга - позаду від неї, на мій збуджений прутень. Це була наче гра. Та, що отримувала прутень, мала пестити руками перса тої, що попереду. Вони рухалися водночас. І я відчував їхні гарячі піхви - одну на обличчі, іншу - на прутні. На мене стікав їхній сік...

– Навіщо їй було ділитися тобою з рабинями? - спитав Ковтун.

– Нам треба було переховуватись. Якби султан дізнався, нас обох спалили б живцем. Тому вона придумала: якщо хтось дізнається, що до мене ходять - хай думає, що це рабині. Рабиням теж бракувало чоловіків. До того, вони не могли зрадити нас з Сулеймою - їх покарали б за, то, що не донесли раніше.

Друзі мовчки слухали. Борщунеїдайло продовжував:

– За півроку я помітив, що один з євнухів починає щось підозрювати. Я не міг ризикувати Сулеймою. Однієї ночі втік - і повернувся на Січ.

Галя відкрила очі. Козаки допомогли їй одягнутися. Всі сіли на коней. Перед тим, як виїхати з галявини, Ковтун підпалив сосну.

– Навіщо, - здивувалася Галя.

– Нас, козаків, вважають якимися головорізами. Кажуть, нібито ми палимо "непорядних" дівчат живцем, ніби ріжемо полонених... Ми не опираємося. Хочуть боятися - нехай бояться. Інколи це навіть зручно - ось як тепер. Вони чули, як ти кричала, і подумають, що ми тебе спалили живцем.

Галя перелякано подивилася на нього.

– Все одно ти не змогла б повернутися до села - наші українці цінують дівочу "честь". Всі ж знають, що ти поїхала з козаками...

– Куди ж я дінуся? - спитала Галя.

– На Січ, - відповів Убийвовк.

– Але ж жінкам туди не можна... - недовірливо сказала Галя.

– Ти побачиш, що на Січі є багато жінок, - тихо вимовив Борщунеїдайло. - І багато чоловіків, що вміють їх кохати.

© Саша Шло

Кинувши ґаздувати із кухлями та пательнями, Дзвінка вийшла з колиби та сіла на ровер. Вона відчула, як холодне шкіряне сідельце торкнулося її дупки. Вітер задував попід сукню, пестив її перса.

Дзвінка поїхала горбами. Було файно: гезди полонини, генди - поля, подекуди перерізані гнилицями.

Біля кирниці вона ся зупинила, злізла з ровера та пішла ледь помітною стежинкою. Стежинка привела її до потоку. Дзвінка почала ся роздягати. Вона скинула сукню - під нею ніц не було.

Дівка зайшла у воду. Холодна течія ледь не збивала з ніг. Дзвінка зачерпнула руками воду і вилила на себе. Вологими руками, вона розправила волосся. Потім обернулася.

На березі стояв незнайомий хлоп і ся дивив на неї.

Дзвінка закрила руками перса.

– Встидайся! - гукнула вона.

– Та я ж тобі ніякої кривди не роблю, - сказав хлоп. - Я афини збираю.

Він вказав рукою на путню з афинами, що стояла поруч. Видко що хлоп був до роботи.

– Я дівка порєдна, - про всяк випадок зауважила Дзвінка.

На хлопі були світлі гачі, чорні мешти та біла сорочка. Та й сам він був файний.

– Відійди! - сказала Дзвінка. Але вже не так впевнено.

Хлоп не рухався з місця.

– Та хіба я тобі заважаю? - сказав він.

Минуло кілька секунд.

"А чого мені встидатися?" - раптом подумала Дзвінка.

Вона відсунула руки. Тепер хлоп міг бачити її великі пружні перса.

Тепер він не відривав від дівки очей. Несподівано Дзвінка відчула, що має над ним величезну владу.

Вода приховувала нижню половину її тіла. Дзвінка знала, що те дражнить незнайомця.

Дзвінка поправила рукою волосся. Потім торкнулася пальцями сосків.

– Хочеш побачити мене всю? - спитала вона.

– Хочу, - шепотів хлоп. Він важко дихав.

– Тоді сам роздягайся.

– Шо? - здивувався він.

– А ти шо, встидаєшся? - нахабно спитала Дзвінка. - Чи в тебе там чогось бракує?

– Та все в мене гаразд.

Він був засмучений. Невпевнено і повільно, хлоп стяг з себе сорочку. Потім довго розбирався з мештами.

– Швидше! - керувала Дзвінка.

Хлоп стягнув з себе гачі. Тепер він був у самих трусах.

Дзвінка зробила крок уперед. Її піхва опинилася над водою. Але не встиг хлоп роздивитись як слід, дівка присіла.

– Далі... - наказала Дзвінка.

Хлоп нерішуче почав стягати труси. Зрештою з-під них висковзнув напружений прутень.

Дзвінка заворожило це видовище. Ніколи ще вона не бачила прутень зблизька. Раніш вона бачила його здалека, у сутінках, коли підглядала як граються на сіні її вуйко та вуйна.