Олександра Шелковенко: Оповідання

– Краще б ти слова "груди" соромилася! Якщо ще раз його вимовиш - влаштую сцену агресії!

– Ну нарешті! Груди-груди-груди!

Розпочалася сцена агресії з елементами кунілігусу. "Вкінець заплутаємо читачів, а особливо - читачок." - думали Петрусь з Галею, не перериваючи сцену агресії. Потім, втомлені, напилися кави з ромом, який не можна купити при Кастро, пожалкували, що підшивку "Пан і пані" ще не надруковано (на неї треба було чекати років тридцять-сорок, та ще й їхати до західного регіону України), пригадали батьків Саши Шло, які сплачують їй чи йому за інтернет, і подумали, що робити далі.

– Ти думаєш, що зможеш її спокусити? - спитав Пляченко.

– Ми зможемо. Бо їй бракує і чоловіка також. Вона сама мені якось зізналася...

– Але як ми це зробимо?

– В мене є ідея!

– А вона любить куні...

Галя вхопила пательню та вдарила Пляченка по голові.

– Ще одна сцена агресії? - спитав він, сповзаючи на підлогу.

(c) Саша Шло (Олександра Шелковенко)

Зимовий вітер бив з моря і Пляченко застебнув ґудзики на піджаку. Цей білий костюм - одна з небагатьох речей, що залишилася в нього від старих часів.

На Прадо було напівтемно. Вітер ганяв тротуарами недокурки та уривки газет. Пляченко пригадав, як тут було років п'ять тому. Шикарні автомобілі прямували залитим електрикою бульваром. Ошатна публіка гуляла променадом посеред дороги. Звідкись доносився джаз... Де це тепер?

Пляченко звернув на Малекон і пішов уздовж моря. Хвилі били о беріг, кидаючи на Пляченка свої бризки.

І раптом він почув пісню. Десь у сутінках дівочий голос виводив: "Їхали козаки із Січі до дому, підманули Галю, забрали з собою..." Пляченко не повірив своїм вухам.

Дівчина стояла на набережній і дивилася на море. В неї було густе темне волосся...

– Вибачте, - сказав Пляченко, - Ви є українка?

– Да... Тобто, так... - дівчина здивовано подивилася на незнайомця. - А Ви? Ви також?

– І я... Татко був українець, та й мамка була українкою. То й я є українець... - він старанно підбирав слова. Вже багато років він не розмовляв рідною мовою. - А Ви з Києва?

– Ні, з Полтави...

– О! То є дуже знано! Мої батьки також були з Полтави.

– А Ви?

– А я вже тут народжений. Майже кубанець.

– Тобто з Кубані?

– Та ні ж, звідси, з Куби! Мій тато був генералом УНР.

– А що таке УНР?

– Українська Народня Республіка. Її потім захопили большевики. Тато з ними бився.

– То Ваш тато був білим?

– Так, в нього була біла шкіра. Та й в мами була біла шкіра.

– Я має на увазі, з Білої Армії. Адже Ви сказали, що Ваш тато бився з більшовиками. Значить він був за царя.

– Та що Ви! - здивувався Пляченко. - Він був патріот. У ті роки...

Несподівано для себе, Пляченко почав розповідати незнайомці історію українських визвольних змагань. Вона слухала уважно, інколи ставила питання. Все це було для неї нове.

Вони йшли нічними вулицями і говорили. Коротеньким провулком вони перейшли з Малекона до Сан Лазаро, а звідти - на Сан Франциско.

Біля одного з будинків Пляченко зупинився.

– Тут є моя хата. Хочете зайти?

Вони піднялися на другий поверх.

– Комуналка? - спитала дівчина, оглядаючи квартиру.

– Вибачте?

– Квартира на багато сімей?

– То була моя власність. Але після революції Кастро все відібрав та заселив сюди інших. А мені залишив одну кімнату.

Кімната була затишна. Пляченко увімкнув світло.

Тільки тепер він побачив дівчину як слід. Було їй років 22 і була вона гарна. На ній була совіцька воєнна форма.

– Ви офіцерка?

– Льотчиця... - відповіла дівчина. - Це дуже цікаве, те що Ви розповіли. Я зовсім нічого не знала про УНР, про гетьмана...

– В Вас були совітські підручники, - потиснув плечима Пляченко. Він увімкнув магнітофон - ще одну пам'ятку дореволюційного життя.

– Хто це співає?

– Карлос Гардель. То є аргентинське танго. Трохи старомодне...

– Мені подобається.

– Хочете рому? - З далекої шухляди Пляченко дістав пляшку темного Бакарді. Тепер таке не дістати. Пляченко тримав цю пляшку для особливих випадків - ось як тепер.

Вони випили. Потім ще.

– Це краще від горілки... - сказала дівчина. - Потанцюємо?

Вона не вміла танцювати танго. Натомість в них з Пляченко вийшло щось подібне на спрощений вальс. Вони притулилися одне до одного. Під військовою формою Пляченко відчував тепло її тіла. Він почав гладити її спину. Раптом вона наблизила свої губи до його і жадібно поцілувала. Поцілунок був гарячий та солодкий. Язик Пляченка опанував дівочого рота. Вона відповідала на поцілунок. Пляченко ближче притягнув її до себе. Його коліно опинилося поміж її ногами. Він почав повільно рухати ногою. Дівчині це сподобалося. Не перериваючи поцілунок, Пляченко почав розстібати її жакет. Дівчина допомагала.