Люба Клименко - Пор'ядна львівська пані

— А-а... — вирвалося в Пенелопи прямо з грудей і її коліна стислися, притискаючи до себе голову чоловіка.

Вона розпружилася і відкинулася на стільці.

Чоловік устав, підійшов до неї впритул і потужним поцілунком припав до губ. Вона відчула доторк його бороди, на якій лишилися сліди її вологості. Вона відчула свій запах, запах своєї плоті, запах своєї насолоди. Він був не схожий ні на що. Він був солодкувато-приторним.

Пенелопа прийшла додому майже вночі. Вона довго стояла перед дверима, перш ніж наважилася їх відчинити. Зайшла у свій дім. Він мовчав. Тиша — ось що їй зараз було потрібно. З кімнати вийшов чоловік до туалету і зиркнув на неї: чого так пізно? Але нічого не сказав, пішов далі спати.

Їй хотілося закричати йому вслід: «Я тобі зрадила! Чуєш? Я зрадила тобі!» Однак не зробила цього.

Вона зайшла в дитячу кімнату. Син спав, як завжди, приліпившись до стіни.

Вона лягла біля нього, заплющила очі і в її вухах заграв орган.

Пенелопа заснула.

Перше, що вона зробила вранці, пішла в магазин і купила дзеркало. Пенелопа поставила його у вітальні на стіл і сіла навпроти.

«Що він у мені знайшов? Сірі очі, сіре волосся, сірий одяг. Галицька сіра миша. Сіра церковна миша. Хто він такий? Казанова? Супермен? Мандрівний звабник? А мені абсолютно байдуже! Хоч би ким він був! Я не хочу нічого про нього знати! Я просто хочу його».

Увесь день він не з'являвся в архіві. Кася нервово совалася на стільці, виходила з кабінету до читальної зали, а потім розчаровано поверталася. «Він її кинув», — здогадалася Пенелопа.

Надвечір, коли вже всі розійшлися, а Пенелопа лишилася писати для Дмитра Івановича картки, він з'явився.

Чоловік підійшов і сів на стіл прямо перед нею, затиснувши її стільця поміж своїми ногами.

— Що ти в мені знайшов?

— А ти не здогадуєшся?

— Ні.

— Ти — Пенелопа.

— Ну то й що?

— А я — Одіссей. Я «О» — Остромирский, я «Д» — Дмитро, я «І» — Іванович. «ОДІ» плюс «СЕЙ». Сей Остромирський Дмитро Іванович. Сей Одіссей.

— Гра слів? — не зрозуміла Пенелопа.

— Ні, не гра. Просто в імені закладена матриця. Ти — моя жінка. Моя.

— Боже! Я тебе бачу вдруге за своє життя!

— Я вже втретє приїжджаю у ваш архів.

— Я тебе не бачила.

— Ти мене бачила, але не помічала.

— Мені було не до того.

— Я знаю.

— Багато ти знаєш...

— Ні, не багато. Але одне знаю напевне. Ти завжди чекала на мене. Тільки не усвідомлювала цього. Пенелопа завжди чекає свого Одіссея. І він з'являється.

— Ти одружений?

— Так.

— А Кася?

— Це був спосіб привернути твою увагу.

— А при чому тут «Актова книга Львова ХVІІ ст.»?

— Вона мене збуджує...

Пенелопа розсміялася. Її розпирало. Якби їй кілька днів тому хто-небудь розповів про це, вона б плюнула йому в обличчя. А тепер...

Він нахилився до неї і загасив своїм поцілунком її сміх. Вона затихла. Його губи розвели її вуста. Губи цього чоловіка були дуже чутливі, оскільки реагували на кожен порух її вуст. Пенелопа розтиснула зуби і відразу ж повз них прослизнув його язик. Вона його впізнала. Це був той спритний пензлик, який учора перевернув усе її життя догори дном. Цей пензель вписав у її плоть ієрогліф «насолода». І цей пензель сьогодні наткнувся на її переляканого, мокрого рожевого слимачка.

Пензель ніжно пестив її слимачка, і нарешті той почав потроху піддаватися, розгортатися, врешті й сам відповідаючи тим само. Їхні поцілунки тривали довго, дуже довго. Пенелопі хотілося ще і ще, і ще...

Однак чоловік зупинився. Вона розплющила очі. Він усе ще сидів перед нею на столі, обнявши ногами. Дмитро Іванович узяв її руки і поклав собі на груди. Вона, мов зачарована, почала розстібувати на ньому сорочку, розв'язувати краватку. Під сорочкою побачила чорне м'яке волосся, яке буквою «Т» тяглося від грудей до пупа. Пенелопа провела рукою по волоссю і поцілувала в ліву пимпочку. Якраз навпроти серця. Пимпочка була тверда і пружна. Жінка обережно взяла її зубами і відпустила, а потім своїми поцілунками зробила стежку до самого пупа.

Чоловік розстебнув пасок і штани. Чорна смужка волосся ішла далі, далі й досягала Зони. Ця Зона її приваблювала і відлякувала водночас. Вона була темна, небезпечна. Відчувалося, що в ній можна пропасти безвісти. Її затуманений погляд не реагував на зорові образи. Натомість вона відчула губами дотик, і від цього дотику вона здригнулася. Пенелопа зрозуміла, що доторкнулася його плоті.

Її маленький рожевий слимачок доторкнувся своїми ріжками до маленької вузької дірочки, що зяяла на гладенькій рожевій поверхні. Її язик сполошився від нових смакових відчуттів. Вона уперше в житті відчула той смак. Він нагадував смак оливок. Пенелопа полоскотала кінчиком свого язика ту дірочку на його плоті, а потім, так само обережно почала малювати навколо неї літеру «о», все більшу і більшу, і більшу. Її Одіссей видав короткий, проте дуже чуттєвий стогін. Цей звук викликав у неї несамовите збудження. Жінка почала мандрувати язиком по напруженій поверхні. Їй довелося для зручності узяти однією рукою дивовижного звіра, а другою легко обхопити два мішечки, в яких блукали дві кульки. На допомогу язику прийшли її губи. Вони м'якою морською хвилею обмивали береги того дивного острова. Сильніше і сильніше. І раптом язик, доторкнувшись до тієї чорної дірочки, відчув, як з неї сочиться солонувата рідина. Це був його сік. Сік його плоті. Це був знак. Вона нахилила голову, відкрила рот і втягнула в себе дивовижного звіра. Вона втягнула його в себе, як міфічний риба-кит втягує в себе корабель. Вона відчула його на піднебінні і далі, і далі. Він сягав її горла, тупо упираючись у задню стінку. Ці глухі удари об її задню стінку, здавалося, завдавали звірові найбільше насолоди. Вона немов гралася з ним — то втягувала, то відпускала на волю. Глухий стогін Одіссея збуджував її до нестями. Нарешті вона, зусиллями своїх горлових м'язів, затисла звіра в горлі, звузивши до неможливості прохід. Тримаючи його так, вона почала витягати з його нутрощів усе, що там було. Та рука, яка тримала два мішечки з кульками, відчула, що кульки подалися кудись угору, і з грудей Одіссея вирвався шалений, звірячий, палкий стогін. Великий дивовижний звір у її роті випустив із себе фонтан. Її рот наповнювався прісною рідиною і вона не знала, що з нею робити. Вона вирішила проковтнути її, однак цей рух викликав конвульсії Одіссеєвого тіла. Він ще кілька разів смикнувся і затих.