Володимир Горак - Статті з історії України першої половини 20-го століття

Сумуючи вищесказане, можна зробити висновок, що в оцінці суспільної ролі українського куркуля в означений нами період слід уникати двох помилкових крайнощів. З одного боку, не можна, як це робила радянська історична наука, вважати куркулів здатними примусити все селянство України працювати на себе. Але, з іншого боку, було б невірно так чи інакше стверджувати, що економічна роль українського дрібного сільського буржуа вже дорівнювала чи майже дорівнювала нулю. На нашу думку, істина у цьому питанні (як, до речі, і у багатьох інших питаннях) знаходиться посередині. Підкреслимо, що, нездатні залучити до найманої праці у своїх господарствах все інше населення, куркулі цілком мали таку можливість щодо незаможних верств села або принаймні частини з них. Звідси виходить, що думка радянських істориків про те, що колективізація мала покласти край куркульській експлуатації, є частково вірною.

Розглядаючи інтерпретацію причин проведення колективізації в Україні, зазначимо, що сучасні українські і західні дослідники по суті відкидають такий чинник, як щире бажання Комуністичної партії створити у сільській місцевості справді прогресивний, соціалістичний лад. Ці дослідники дають зрозуміти, що насправді в радянських верхах про щастя українських хліборобів ніхто серйозно не думав. Справжнє (хоча і, як це бувало раніше) неофіційне завдання комуністів полягало у тому, щоб перетворити українське село на джерело надійного надходження до держави різної сільськогосподарської продукції. Звичайно, радянське керівництво могло отримувати необхідні продукти сільськогосподарської праці, зберігши мільйони дрібних селянських господарств. Проте було б набагато простіше і ефективніше вирішити це завдання, маючи справу не з мільйонами окремих і значною мірою незалежних селян-власників, а з найманими робітниками, які б працювали на полях великих сільськогосподарських підприємств – колгоспів. Досить чітко і змістовно пише про ту ситуацію сучасна вітчизняна дослідниця О.Д.Бойко: «Сталін і його оточення з часом далі більше переконувалось у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25–30 мільйонів індивідуальних селянських господарств, а на 200–300 колгоспів;… не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур» [16] Бойко О.Д. Історія України. Посібник. – Київ, 2004. – С.296. .

Подібний погляд поділяють і чимало інших істориків. Зокрема, у праці сучасних російських авторів «Сплошная коллективизация в Украине. Голодомор 1933–1934 гг.» стверджується, що «уряду був потрібен механізм стабільного постачання хлібом», яким і стала колективізація [17] Сплошная коллективизация в Украине. Голодомор 1933–1934 гг. // man-history, jimdo.com . Ще далі ідуть українські автори статті «Голодомор – черная страница украинской истории» [18] Кокотюха А., Скляренко В., Сядро В., Харченко П. Голодомор – черная страница украинской истории // 50 знаменитых загадок истории Украины. – Харьков, 2008. , де наводяться слова відомого радянського діяча С.Косіора про те, що треба було за будь-яку ціну відібрати в українського селянства хліб, тому що нібито хлібороби України вирішили задушити радянську владу «кістлявою рукою голоду». Доволі чітко висловлюється з цього приводу американський історик Норман Неймарк, який підкреслює, що Сталін вирішив здійснити у 1929 році колективізацію, реагуючи на небажання селянства продавати свою продукцію за невигідними йому низькими цінами [19] Норман М. Неймарк. Геноциди Сталіна. – Київ, 2011. .

Варто зазначити, що подібними мотивами керувалися в Україні комуністи і у 1919 році, коли вони зробили першу (щоправда, невдалу) спробу колективізувати її сільське господарство. Зокрема, таку думку у свій час висловив сучасний український дослідник В.Ф.Верстюк [20] Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина. – Київ, 1991. – С.88. .

Варто додати, що в історичних працях можна зустріти і деякі інші причини колективізації. Зокрема, іноді згадується, що радянська держава вдалася до неї для того, щоб отримати необхідну їй валюту. А О.Д.Бойко підкреслює, що однією з її цілей було розширення соціальної бази диктатури пролетаріату за рахунок ліквідації завжди ворожого або потенційно ворожого марксизму-ленінізму селянина-власника [21] Бойко О.Д. Вказ. праця. – С.336. .