Тоні Шей - Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії

Я розумів, що викладач, залежно від свого настрою, вліпить мені або «незадовільно», або «відмінно». На превелике щастя, він оцінив моє завдання найвищим балом іще й додав плюсів. Мабуть, саме тоді я зрозумів, що часом варто ризикувати і виходити за звичні рамки.

Один із найприкріших моментів мого життя за роки навчання в старших класах — обвинувачення в крадіжці обідньої картки (були у нас

такі собі «кредитки» для розрахунків у шкільній їдальні). Я так і не дізнався, як вона опинилася у мене в кишені. Найкраще пояснення, що я зміг придумати, було таке: напередодні касирка помилилася і всучила мені чужу картку замість моєї. Та, хай там як, мене викликали на Раду Суддів, що була чимось на кшталт міні-копії суду присяжних і до якої входили президент школи [2] Президент школи (або голова учнівського самоврядування) — громадська виборна посада в системі початкової, середньої, старшої (вищої) школи, в коледжах тощо. Інститут шкільного президентства дає можливість прислухатися до думки учнів і враховувати її, запроваджуючи зміни в організації навчання. Зазвичай обираються з числа успішних старшокласників самими учнями терміном на один рік. та кілька вчителів.

Від мене зажадали пояснень, але я не міг пояснити, як це все сталося, адже й сам не мав жодної гадки, як ця злощасна карточка опинилася в моїй кишені. Більше того, я йшов на засідання, свято вірячи, що варто просто розповісти правду — все нормалізується само собою. Саме так і вчинив. Але мені ніхто не повірив, на день мене усунули від занять, і в моїй особовій справі з’явився відповідний запис. Я заробив собі термін за злочин, якого не скоював.

Ця пригода дала мені хороший урок: подеколи самої правди недостатньо, а правильна її подача часом важить не менше, ніж вона сама. За іронією долі, девізом нашої школи були слова «Краса — це правда, правда — це краса», взяті з оди Джона Кітса [3] Джон Кітс (1795-1821) — англійський поет-романтик. «До грецької урни» [4] Цитується за перекладом Василя Мисика (див. Джон Кітс. «Поезії». Переклад, вступна стаття та примітки Василя Мисика. — Вид-во худ. літ. «Дніпро», 1988. — С. 51-52). . Але того дня мені було не до краси.

У старших класах мене, крім суто шкільних справ, не полишала думка про те, як заробити більше грошей.

Я влаштувався тестувальником відеоігор для компанії Ьиса$¥йш$. Грав в «Індіану Джонса і останній хрестовий похід», а мені платили по шість доларів за годину. Робота була класна, але ж платня — лише шість доларів, тому, коли мені трапилася прибутковіша справа, я не вагаючись ухопився за неї.

До того як перейти в останній клас, я влаштувався на посаду програміста у компанії ЄБЇ. Мені платили по п’ятнадцять баксів за годину, що було дуже непогано як для старшокласника. Моя робота полягала у створенні програмного забезпечення, що дозволяло би державним установам і дрібним компаніям переходити з паперового документообігу на електронний.

Деколи, щоби просто розважитись, я розігрував нашого боса — немолодого вже француза зі сріблистою чуприною та сильним французьким акцентом. Він був затятим чайоманом і мав звичку ставити чашку з водою в мікрохвильову піч, що стояла біля мого столу, вмикати і йти до себе в кабінет, бо не любив чекати три хвилини, поки закипить вода. Трохи згодом він повертався і заварював собі чай.

Одного разу я вирішив вимкнути мікрохвильовку відразу, як він пішов. Повернувшись за кілька хвилин, бос побачив, що вода не нагрілася, і подумав, що він забув увімкнути прилад. Він знову ввімкнув піч на три хвилини й пішов.

Щойно він зник, я знову вимкнув піч. Коли бос повернувся вдруге і побачив, що вода й далі стоїть холодна, то пробурчав, що, мабуть, пічка зламалася. Я ледве стримувався, щоб не всміхнутися.

Він вирішив спробувати скип’ятити воду ще один, останній раз, але тепер задля певності поставив регулятор на п’ять хвилин і знову пішов до себе, трохи спантеличений і злий.

Нарешті повернувшись, бос відчинив дверцята мікрохвильовки і здивовано вигукнув: «Що це таке?!» А потім засміявся. Пробігшись очима по офісу, він побачив наші фізіономії, всі до одної винуваті, бо ж кожен бачив, що тут діється. Тоді бос вийняв з мікрохвильової свою чашку й показав усім плоди моїх старань кількахвилинної давності.

Чашка для чаю була наповнена кубиками льоду.

Весь офіс здригнувся від нестримного сміху. Я дуже сумніваюся, що комусь із нас колись доводилось сміятися так голосно і так довго.