Народ неабияк зацікавився, і я одержав від різних людей безліч відповідей на всі іспитові запитання. Жодного разу не розгорнувши підручника, не написавши ані слова, я скомпонував найповніший студентський посібник у світі, що допоміг не одному студентові. Ще й трохи заробив на цьому — такий собі маленький бонус. Наша студентська газета The Crimson надрукувала статтю про цей експеримент з віртуальною академічною групою, а я не мав жодних проблем з іспитом.
Так я відкрив для себе чарівну силу краудсорсингу [6] Краудсорсинг (від англ. crowd — «натовп» і sourcing — «ресурсокористування») — передача всіх або частини виробничих функцій невизначеному колу осіб. На відміну від аутсорсингу, де певні функції компанії виконує стороння організація на платних засадах, у краудсорсингу роботи виконують безоплатно або за мінімальну винагороду.
.
* * *
В коледжі з багатьма речами зіткнувся вперше.
Я вступив до кінопрокатної спілки, де заробляли тим, що брали фільми напрокат, орендували в коледжі аудиторію та крутили кіно для студентів. За гроші, звісно. Я побував на фермі у приятеля, вдень учився доїти корів, а ввечері мені накладали шви на підборіддя, коли я з розмаху гримнувся на лід, опановуючи ковзани. Я й досі не визначив, яка з отих двох справ була для мене травматичніша — доїти корів чи накладання швів у медпункті.
На місцевій радіостанції я виграв квитки на перший у моєму житті концерт — це був виступ U2, які саме їздили світом в рамках свого Zoo TV Tour. За студентські роки я змінив не одну професію: був рознощиком на весіллях, барменом (для цього я закінчив чотиригодинний курс у Гарвардській школі барменів і отримав диплом із міксо-логії), подеколи підробляв програмуванням, скажімо, в Harvard Student Agencies, Inc., Spinnaker Software, і навіть був на літньому стажуванні у Microsoft.
Однією з компаній, де я встиг засвітитися, була BBN, де зародилася технологія, що стала прототипом інтернету. BBN була підрядником різних державних установ, тож мені довелося пройти перевірку на благонадійність для отримання допуску до інформації з грифом «Таємно», що відразу за ним іде «Цілком таємно». Ясно, що компанії випадало працювати з такими серйозними державними секретами, що навіть рівні доступу до них доводилося класифікувати.
Працюючи у BBN, більшу частину робочого часу я був змушений проводити у великому відокремленому приміщенні з кількома рівнями захисту, включаючи багаторівневу систему входів з електронними ключами та секретними кодами доступу. Мені заборонено було приносити щось до робочого приміщення і виносити з нього, надто — електронні пристрої, засоби зв’язку чи накопичувачі інформації.
Одного літа я вирішив помандрувати з Кембріджа до Бостона, розташованого за річкою, щоб краще познайомитися з містом. Якимось незбагненним вітром мене занесло до штаб-квартири Бостонського відгалуження «Янголів-хранителів» — так називалася добровільна народна дружина, створена для протидії вуличній злочинності. Все це закінчилося тим, що я на кілька місяців влився до лав організації та разом з рештою її членів патрулював метро і темні бостонські провулки.
В дружині я отримав прізвисько Секрет. Спершу я подумав, це тому, що якось був прохопився про свій допуск до секретних матеріалів. Проте пізніше з’ясувалося, що просто хтось із дружинників спробував охрестити мене Давнім Китайським Секретом.
На третьому-четвертому курсах я раптом зрозумів, що геть забув про власний бізнес, і взявся керувати Quincy House Grille — кафешкою на першому поверсі гуртожитку Quincy House. У нашому корпусі мешкало близько трьохсот студентів, і це кафе було тим місцем, де всі збиралися вечорами, щоб пограти в настільний футбол чи пінбол, та й просто розважитися після робочого дня.
На пару зі мною в кафе працював і Санджей — мій сусід по кімнаті. Ми відповідали за формування меню й ціноутворення, замовляли продукти, наймали працівників, а часом і самі ставали до кухонної плити.
У ті роки міська влада забороняла відкривати фастфудівські забігайлівки біля студентського містечка, і якось я вирішив проїхати-ся на метро до найближчого McDonald’s . Я переговорив із тамтешнім менеджером, і він відпустив мені сто штук заморожених пиріжків і гамбургерів, я завантажив їх у таксі й повернувся з ними до нашого гуртожитку. На кілька подальших місяців цей маршрут став для мене щоденним. З огляду на те, що ми були єдиним місцем у студмістечку, де продавалися гамбургери від McDonald’s , я міг спокійно призначати їм ціну по три долари за штуку (натомість мені вони обходилися по долару).
Читать дальше