Виталий Копыл - Право на пиво

— Отож… кепські справи. Та дарма. Надія вмирає хіба що у Мартиролозі. А ти дивися сюди, хлопче. Є засіб, та він не надто простий. Був би простий — я б так довго не барився…

Зі стурбованим виглядом Пепе вмостився на підлозі, я — поруч. Наскільки міг розібрати примхливий візерунок ієрогліфів, то книжка мала назву «О-томорі-дзен», але закляття усередині було написано ромною.

— То тільки обкладинка від іншої книжки, задля таємниці. А ось те, що потрібно, дивися…

Пепе засвітив сферу, і я прочитав отаке:

— Нічого собі рецептурка… Якою ж це мовою?

— Усілякими, далебі: щось сп’янишем, щось гельгою… Ромнинські слова трапляються теж… Та це пусте, я вже й складники зібрав, наче до ладу, ось…

Пепе вийняв з-за пазухи мішечка.

— Ось три сиклі кіндзадзи, — він поклав осторонь паперовий пакуночок з дрібним чорним насінням. — Ото борзоподи з пітьми, у їдальні наловив, рівно дев’ятнадцять, — ще один пакуночок, цупкий, у якому щось ворушилося. — Оселедець, чотири грани, тьху, смердить! Не сонця ясного вогонь — означає, що мусимо все скласти разом та вплинути будь-яким штучним світлом, це найпростіше. А от останнє… то вже зовсім незрозуміло.

— Чому так?

— По-перше, через пиво.

— Себто?

Замість відповіді я отримав від Пепе по лобі. Тоді вже второпав: адже, якщо кому з наших заманеться, то вдаються до звичайного спирту. Хто ж такий дурний, що не може його створити, то поцуплює з лабораторіуму, дарма, що небезпечно… А це ж через те, що навчальний заклад із духовидчим нахилом. Який у горілки дух — так, саме лиш блакитне полум’ячко! Щодо пива, то усім відомо, що в ньому живе Барлікорн Велемоцний: пика як цеберко, очі шалені та веселі, вуса руді запінені… Кажуть, здавна був він у нас у шані, та з часом, як став проректором один із Трьох Королів, то вже пригадав достоту давню ворожнечу з Барлікорном. Мовляв, щоб цього гайдамаки тут й на понюх не знати!

Ото спиртом і задовольняємось.

Бо пива ж пальцем не зробиш. Воно потребує живого духу.

— Оце тобі перша загадка, — мовив Гарута, підводячись та розкладаючи складники рецепта на столі, — тож думай, де б його дістати пива…

— Пепе, ти мене не лякай, я сам боюся.

— Але, — вів Гарута далі, — як навіть ми візьмемо десь пива — щодо цього я дуже не певний, — то що ж із ним робитимемо?

— Та це ж ясно: усе змішати, присвітити штучним світлом…

— А потім?

— Ну… пити оте… З пивом…

— От дитина ти, Вороне! Аби все було так просто, як гадаєш, кожен… дурник міг би стати молодим. Чи ти добре розібрав?

— Та що ж саме?

— Останній рядок: «І децу пива «Оболонь»!

Я знову зазирнув у книжку. Справді: оболонь. Дивно… невже справді таке дієслово?

— Може, помилились, коли друкували?

— То рукопис.

— Тим більше…

— Дитино Божа, це ж кастамирське закляття! Вони майстри були на подібне… загадки, примовки…

— Так це ж скільки часу ми витратимо!

— Багато, — похмуро визнав Пепе. — Можливо, все життя. Його, — кивнув у бік Озипринша, — то вже напевно. То ж думай, головонько. Пригадуй.

— Що ж тут пригадаєш, тут треба знати. А ти ж хіба… Ти старший. Розумніший…

— Я вже усіх розпитував. Усі факультети. Ніхто не знає, та й поготів. Зрозуміло…

— Можливо, таки помилка? Забалонь, наприклад?

— Це що за диво?

— Ну, буцімто у балона поклади… у скляну банку таку…

— То вже занадто. Балонів багато може трапитись. Тут щось простіше, я відчуваю. Як ота примовка, що її заборонено вагітним — три слова, але ж ніхто не пам’ятає, які саме…

— Або ж, — я напружив усі розумові здібності, але ж ніколи не був аж надто знавцем мов, — або, скажімо — обо лонь… Себто, об лоно — ну, на живіт виливати, втирати…

— Ще скажи — клістир!

Тут озвався Озипринш тоненьким старечим голосом:

— Хлопці… А я какати хочу… Допоможіть…

Пепе не зважив на те. Похмуро сіпав себе за вуса, вибивав пальцями по столу якийсь дріб — мабуть, розмірковував, де б його дістати пива. Я допоміг Озиприншу звестися на ноги та вивів його, легкого та тремтливого, як пір’їна, до коридору.