Виталий Копыл - Право на пиво

— Ну, про муміє я навіть не питатиму…

— Купив у фармації… сказав, що нежить хронічний маю…

— Замкнений простір…

— Та в коморі я…

— Авжеж… От що, дитино Божа, у твоєму віці зазвичай у коморі інше роблять. Якнайстрашніше — то намагаються привид Нефертіті викликати. А ти кого спромігся, га?

Озі тихенько стогнав з переляку.

— Запам’ятай, Гаю, й ніколи так не вчиняй, — Пепе шпурнув книжку геть у куток, там вона розтанула на пару. — Цей телепень десь поцупив підручник магістерських практикумів. Та й викликав — ти уяви лишень! — Темпорофагію!

Я знітився, знизав плечима. Ім’я духа було геть незнайоме. От тобі й Озько, а здається ж — звичайнісінький двієчник.

— Було б тобі ще Вірго Горгонія прикликати. Аби вже кінець кінцем… пневматичним молотком би тебе від підлоги відколупували…

— Та дійде й до Вірго, — відчайдушно прошепотів Озько, — якщо я так… і надалі…

— Якщо ти так і надалі, то краще вже починай просто зараз. Бо, гадаю, надвечір буде тобі років добряче за шістдесят. Горян або довгожителів маєш серед рідних?

Озі пометеляв головою на знак заперечення. Повітря вже по-вранішньому світлішало, й те, що задавалося мені лише тінню на приятелевій скорботній фізіономії, виявилося насправді новоз’явленою борідкою. У борідці швидко пробивалася сивина.

Гарута подивився на мене та на Озьку, й разом рішуче зіскочив з підвіконня. Підійшов до хворого, похитав головою, — я й блимнути не встиг, як Пепе узяв з полиці кухарського ножа й надрізав собі зап’ясток.

— Гей, малечо, — мовив майже з відразою, — ану пий.

Озі наче затявся з несподіванки та переляку. Кров Пепе, трошки блакитнувата у світанковому примарному серпанку, капала на ковдру й всмоктувалася у вовну з тихим шипінням.

— Та не мекай, а пий. Скільки зможеш. Не переливання ж тобі отут робити!

Озипринш зойкнув, коли Пепе притиснув руку до його бородатого обличчя, — страшно, та що поробиш! Я захоплено спостерігав за родичем — отакої! Віддати власну кров тому дурникові! Озі, нарешті, відпав від життєдайної руки старшого, облизнув вуста й затих. Гарута посмоктав поранену жилу, сплюнув за вікно; недбало ворухнувши бровою, затягнув рану.

— Отож, малеча. До вечора самі вже якось мудруйте, я ж шукатиму рішення. Темпорофагія на нашу ласку не здаватиметься, зрозуміло, але гадаю, що десь зо два дні ми в неї виграли. Та й мусить бути зворотній хід. Ну, то я піду — он як уже видко, Карраско зараз зміну здаватиме. Аби ще не подумав, старий бовдур, що я по хлопчаках малих уночі ширяю. Бувайте!

Вислизнув у вікно — тільки й бачили його.

Я заздрісно послідкував за його летом — талант, що й казати! — й озирнувся до Озипринша. Приятель мій, блідий, волохатий, у старечій гречці, тоскно споглядав мене.

— Я ж нічого поганого, — промовив він. — Я тільки не зміг опанувати… Дорослим хотів бути, розумієш, дорослим, не старим…

У ті півгодини, що лишилися до підйому, я вирішив за нас обох, що Озі доведеться піти до занять, хоч би й у такому недолугому вигляді. Хворим прикидатися було надто небезпечно — у лікарні одразу б розпізнали, що то за хвороба така — навіть без глибокого огляду. Отож, треба було вигадати щось світське, для прикриття, і я згадав, на щастя, про Театр Весняний. Там збиралися зусиллями вихованців зіграти «Нотатки Божевільного». Через те Озі мав усім настирливим, починаючи з першокласників, закінчуючи самим паном ректором, казати одне — хочу зіграти Дідугана Поштмейстера, шукаю образ та машкару. Вигадка спрацювала якнайкраще: під час великої перерви сам магістр вільних мистецтв пан Титан Оглоблішвілі зайшов глянути на зігнутого у попереку, оброслого бородою, перестаркуватого Озька. Щось схвально промугикав, кивнув римським носом та пішов, на ходу роблячи якісь нотатки у записнику.

На жаль, кров Пепе Гарути виявилася не настільки мідною, як я уявляв, і як вважав сам Пепе. Надвечір Озі дуже ослаб. У нього тремтіли коліна, голова йшла обертом, очі заливало сльозою. Серце то бухало ковальським молотом, то завмирало. Він геть занепав тілом і духом, коли я привів його до келії та поклав у ліжко. Я сам не мав снаги навіть подумки звернутися до Пепе. У Озьчиному тілі молодість відчайдушно змагалася зі старістю, і я з острахом спостерігав, як шкіра на руках, зібгавшись зморшками, раптом розправляється, а потому знов стає сухою та жмаканою, наче папір. Хвилі сивини котилися по недолугих вусах та бороді, що довшала просто на очах. Край строкатого волосся посувався по чолу дедалі ближче до потилиці — приблизно, як велика годинникова стрілка, повільно, але невпинно. Озі не стогнав і не каявся, лежав собі мовчки горілиць у тихому відчаї. Я теж утратив досить надії, коли Гарута раптом з’явився просто з темного кутка. Він цього разу полишив десь крила, на лобі мав пляму кіптяви, а під пахвою тримав тоненьку інкунабулу з чавунними застібками. Пепе швидко поглянув на Озі та покивав пальцем. Обличчя родича було похмурим.