Терри Пратчетт: Пpaвдa

— Доки це не трапляється насправді, — додала Сахариса.

— Це зрозуміло, — сказав Вільям. — Але коли ні, то ні. Добре? Новини — це коли відбувається щось незвичайне…

— …і коли відбувається щось звичайне, — сказала Сахариса, помахуючи репортажем із засідання Анк-морпорського Товариства шанувальників кумедних овочів.

— І звичайне, так, — погодився Вільям. — Але здебільшого новини — це те, що хтось не хотів би побачити в газеті…

— Хоча й не завжди, — знову перебила Сахариса.

— Новини — це… — сказав Вільям, і затнувся.

Всі ввічливо дивились на нього, а він стояв з відкритим ротом і піднятим пальцем.

— Новини, — нарешті сказав він, — бувають різні. Але ви їх упізнаєте. Зрозуміло? Чудово. А тепер підіть і знайдіть трохи новин.

— Трохи негречно, — сказала Сахариса, коли всі пішли.

— Я задумався, — сказав Вільям. — Тобто… ну, ні секунди ж вільної не було, то одне, то друге…

— …то нас хочуть вбити, то тебе заарештовують, то собача повінь, то пожежа, то ти висміюєш Правителя… — сказала Сахариса.

— Так… гм… Слухай, чи не могли б ми з тобою й справді… взяти вихідний? Тобто, — додав він у відчаї, — ніде ж не сказано, що ми мусимо випускати газету щодня?

— Тільки в «горищі» першої шпальти, — сказала Сахариса.

— Так, але ж не можна вірити всьому, що пишуть в газетах!

— Що ж… гаразд. Тільки завершу з репортажем…

— Ваша пошта, пане Вільяме, — сказав один з гномів, висипаючи на стіл папери.

Вільям хрюкнув і проглянув їх. Було кілька пробних матеріалів з Ланкру та Сто Лату — і Вільям одразу зрозумів, що незабаром йому доведеться рушати до провінції, щоб натренувати кількох справжніх, нехай їм грець, репортерів, адже майбутнє цих щиросердних нетлінок, написаних селянами, котрі бажали отримувати по пенні за рядок, видавалось йому цілком безрайдужним… Було й кілька листів голубиною поштою, до якої вдавалися ті, хто ніяк не міг опанувати нову технологію.

— О боги, — пробурмотів він. — Мера Квірму вдарила блискавка… знову.

— Таке можливо? — здивувалась Сахариса.

— Схоже, так. Це від пана Слабенького, з тамтешньої мерії. Тямущий чоловік, і без особливої уяви. Він пише, що цього разу блискавка чекала на мера за рогом темнї алеї.

— Справді? Син тої пані, якій ми замовляємо штори, читає в Академії лекції зі Стихійних лих.

— Він би дав нам коментар?

— Він постійно посміхається, коли бачить зустрічає мене в крамниці, — холодно сказала Сахариса, — Тому дасть.

— Гаразд. Якщо тобі неважко…

— Здорові були!

В дверях стояв пан Завірюха. Він тримав велику картонну коробку.

— О ні, — прошепотів Вільям.

— Тіки погляньте ось на це! — сказав пан Завірюха.

Все-таки цей чоловік не зрозумів би натяку, навіть якби ви огорнули цим натяком свинцеву трубу.

— Гадаю, нам досить кумедних ов… — почав Вільям.

І замовк.

Червонопикий відвідувач діставав з коробки велику картоплину. Таку ж велику, як і нерівну. Вільям уже бачив подібні картоплини. Вони бували схожі на обличчя — якщо ви хотіли такими їх бачити. Але з цією картоплиною нічого уявляти собі не доводилось. Вона виглядала картоплиною, та водночас була неймовірно схожа на обличчя — цілком божевільне обличчя, те самісіньке, власник якого зовсім нещодавно намагався його вбити. Він добре пам’ятав це обличчя, бо й досі раз у раз прокидався о третій ночі й бачив його перед собою.

— Це… не дуже… кумедно, — вимовила Сахариса, скоса позирнувши на Вільяма.

— Цікаво, га? — сказав пан Завірюха. — Я б то його й не приносив, але ви завжди ними так цікавились.

— День без роздвоєнї моркви, — приязно сказала Сахариса, — це ніби день без сонця, пане Завірюхо. Вільяме?

— Ух, — сказав Вільям, відриваючи очі від картопляної голови. — Мені ввижається, чи вона й справді… здивована?

— Схоже на те, — сказала Сахариса.

— Ви це викопали на городі? — спитав Вільям.

— О, ні. Вона лежала в одному з мішків, уже не перший місяць, — сказав Завірюха…

…чим і спинив сповзання Вільямових думок у провалля містицизму. Хоча… всесвіт — дивне місце. Причина й наслідок, наслідок і причина… Втім, Вільям ліпше позбувся би правої руки, аніж узявся про це писати.

— Що ви збираєтесь з нею робити? — спитав він. — Зварите?

— Що ви, ні. Цей сорт одразу розварюється. Ні, вона піде на чіпси.

— Чіпси, кажете? — перепитав Вільям.

Дивно, але це здавалось дуже вдалою ідеєю.

— Так. Так, це гарна ідея. Засмажте його, пане Вінтлере. Засмажте.