— А що з тобою трапилося? — співчутливо поцікавився я.
— Сам бачиш, що! По закінченні вищого пекельного уніварситету імені Веліала я був призначений дияволом-спокусником другої категорії... І ось, скотився аж до восьмої.
— Яким чином?
— Відповідно до Статуту, — пояснив чорт, — за три невдалі спроби спокушення поспіль диявола-невдаху автоматично переводять на щабель нижче. Так я й потрапив до восьмої категорії.
— Зрозуміло, — сказав я і загасив недопалок у попільничці. Наступної миті між моїми пальцями з'явилася нова сигарета, на кінці якої жеврів вогник. Я вдячно поглянув на чорта:
— О! Спасибі!
— Пусте! — чорт мляво махнув рукою. — Люблю робити людям маленькі послуги, причому задарма. — Він зітхнув. — Отакий я чудернацький, сказати б, нетрадиційний диявол. — І з виразом процитував Фауста: — "То хто ж ти є?" — "Частина тої сили, що вічно прагне зла і вічно творить благо". — Начитаний виявився дідько!
— Виходить, ти вже примудрився не спокусити щонайменше вісімнадцять душ? — спитав я, подумки зробивши відповідні підрахунки.
— Двадцять, — похмуро підправив мене чорт. — Ти будеш двадцять перший.
— Невже так часто трапляються у вас такі непорозуміння, як от зі мною?
— Та ні, ти в моїй практиці перший. Всі інші викликали мене свідомо, спеціальними заклинаннями, вони самі прагнули закласти свої душі.
— І в чім же була заковика?
— Вони бажали нездійсненного.
— Що? — здивовано перепитав я.
— А що ти думав! — Чорт стенув плечима. — Я ж не всемогутній. І немає на світі нікого всесильного і всемогутнього, бо такий може бути лише один-єдиний, а тільки нас, дияволів-спокусників, кількасот тисяч. А ще є Бородань зі своєю бандою розбійників...
— Який бородань?
— Та Бог, хто ж іще.
— Так-так-так, зрозуміло, — сказав я і більше нічого додати не зміг.
— От, приміром, — вів далі чорт, — викликає мене дев'ятиніг з шістдесят четвертої Лебедя, лікар за фахом, і каже: бери мою душу на віки-вічні, бери мене всього з тельбухами, тільки зроби, щоб усі люди... тобто дев'ятиноги не хворіли ні на які хвороби.
— Шляхетне прохання, — прокоментував я.
— Проте нездійсненне. Бо ж інші дев'ятиноги, знай, вимагають від інших моїх колег наслати на своїх недругів різного штибу болячки.
— Паскудна річ — життя, — зі скрухою констатував я.
— І не кажи! — Чорт форкнув, як кінь. — Паскудніше бути не може... Я б радо вилікував усіх хворих дев'ятиногів з шістдесят четвертої Лебедя, але це потягло б за собою численні порушення інших кабальних угод, що неприпустимо. Тому, згідно з інструкцією, я мусив спокусити того шляхетного лікаря чимось здійсненним — багатством, славою, владою, жінками... цебто дев'ятиніжками... — Він уже вкотре зітхнув. — Але не можу я, не можу! Це понад мої сили — губити добрі душі.
— Ти справді дивовижний чорт, — сказав я.
Мій співрозмовник мляво кивнув і похнюпився.
— Отже, ти, — знову заговорив я, — не спокусивши мене, перейдеш до дев'ятої категорії?
— Гірше, — сумовито відповів чорт. — Значно гірше. Дев'ятої категорії дияволів-спокусників не існує, восьма найнижча. Я стану дияволом-слугою при якійсь із відьом... Бр-р! — Він здригнувся всім тілом. — Це жах! Брудне чаклування, приворотні й відворотні зілля, криваві шабаші, таке інше. Але що найгірше, що найгидкіше... — Чорт змовк і затулив морду пазурястими руками. Моє серце розривалося від жалю до нього.
— То що ж найгидкіше? — за хвилю спитав я.
— Розумієш, — став пояснювати чорт, опанувавши себе, — геть усі відьми збоченниці. Вони... — І він почав розповідати мені такі бридкі, огидні, паскудні речі про сексуальні уподобання відьом, що мій шлунок ледве не вчинив заколот проти недавно з'їденого обіду.
— Який жах! — з почуттям сказав я, урвавши чортову розповідь на найогидніших подробицях. — Тобі не позаздриш.
— Авжеж, авжеж...
— Мені дуже шкода тебе, — квапливо додав я. — Али нічим, повір, зарадити твоєму лихові я не можу. Не продавати ж тобі свою душу! Зрозумій мене правильно...
— Та розумію, — сказав чорт. — Чудово розумію... — Раптом у його очах спалахнули вогники надії. — А знаєш, людино...
— Називай мене Олегом, — великодушно дозволив я.
— Гаразд, Олеже. А ти можеш називат мене просто Альфредом.
Я згідно кивнув, і чорт продовжив:
— Так от, Олеже, ти все-таки можеш допомогти мені, не гублячи при тім свою душу.
— І як?
Певний час чорт набирався рішучості.
— Та є одна хитрість, — сказав він нарешті. — І ніякого ризику, повір мені на слово.
Читать дальше