Віктор Безорудько - Нейтрино залишається в серці

Тому, як тільки блисне сонце, я схоплююся на ноги і намагаюся триматися подалі від дивана. Я навіть боюся дивитися на нього.

До восьмої години ще далеко. О восьмій я йду снідати до готелю. Я витягнув бльокнота і почав думати про репортаж. Головне, треба його розпочати ударним реченням. Коли перше речення вразить Золотого Зуба, то репортаж піде.

Капуста, лежачи в ліжку, спостерігав за кожним моїм рухом. Він помацав свої котячі вусики, примружив зелені оченята і запитав:

— Пишеш?

— Думаю писати.

— Про людей, яких роблять у майстерні?

— Про них.

— Це щоб інші навчилися?

— Атож.

— Ото діла тоді підуть. Наробимо таких людей. Хай працюють. Я, наприклад, лежу собі, а він, отой роблений, замітає подвір’я. Будуть тоді люди жити. Тільки навіщо ж їх на інші пля-нети посилати? І на землі діла для них вистачить.

— А ви ніби лаяли, що людей почали робити в майстерні.

— Я? Та що ти плетеш, — Капуста навіть підвівся з ліжка, — хай роблять. Бо одно другому не завадить.

Я поклав бльокнота. На вулиці парувала земля. Ранкове сонце ще тільки-тільки торкнулося до неї несміливими пальцями, а вона запарувала. Роса обсипала ртутними кульками молоду траву. У лісі пташки розповідали одна одній про те, що ось настав новий чудовий день життя. Ніяких підстав для смутку немає.

Дуся стояла на східцях готелю і дивилася на мене.

— Доброго ранку! Ви дуже гарні на ранковому сонці, —сказав я.

Дуся засміялася і затулила рота рукою. Стріли Амура чомусь не летіли в моє серце.

— Цілком можливо, що під проміннями місяця дівчата бувають ще кращими. Але я в цьому не переконався.

— Хіба вчора не було місячно? — запитала Дуся. Вона не сміялася. А мені так подобається, як вона затуляється рукою.

— Учора? — вдавано здивувався я. — Учора місяця не було.

— Шкода, — вона з докором поглянула на мене і додала: —Коли ви кинете свого Капусту? Вже всі поїхали, лишився тільки Прюст.

— О, Дусю, ви найкраща дівчина в світі, бо зараз рятуєте мене від самогубства. Краще пірнути у вічну темряву, ніж у лещата Капустяного дивана. Ведіть мене до кімнати.

— Ви хочете самі жити чи з Прюстом?

— Звичайно, з Прюстом. Може, я в нього позичу трохи геніяльности. Хочу до Прюста.

Ми з Дусею підійшли до дверей, на яких стояла цифра шість.

— Тут, — сказала Дуся. — Ви довго в нас будете?

— Мила моя Дусю, я буду рівно стільки, скільки потрібно, щоб з мого нещасного серця лишилися тільки скалки. Потім я все життя збиратиму їх.

Прюст писав. Коли я зайшов до кімнати, він поглянув на мене таким поглядом, ніби я був прозорою рідиною в колбі. Той погляд пройшов крізь мене, стіну, нашу землю, крізь усі плянети соняшної системи. Прюст писав. Він нічого не помічав. Він був зараз схожий трохи на святого, трохи на божевільного. (Зважте: автор ніколи не бачив святого і божевільного. Він міг щось переплутати). Я привітався. Він не відповів. Для нього зараз не існувало іншого світу, ніж той, який буяє в його уяві. Погляд Прюста зупинився на моїх черевиках. Він дивився на них і усміхався. Усмішка була м’яка, добра, навіть ніжна. Я гордий тепер за свої черевики. Може, на них він помітив не лише пилюку, а й цікавий сюжет. Чи, може, мої черевики породили в його уяві якийсь образ. Він раптом відірвав свій погляд і почав швидко писати.

— Так! Чудово! Надзвичайно! — вигукнув Прюст, повернувшися з небес на грішну землю. Він дивився на мене майже свідомим поглядом. — Надзвичайно приємно з вами познайомитися. А ви хто будете?

Я стисло розповів, хто саме буду я.

— Це добре. Мені дуже хочеться з вами поговорити. Скажіть, варто писати роман про роботів, які полетять на іншу пля-нету? Як ви гадаєте, це актуальна тема? Чи є тут проблема? Який соціяльний смисл?

— Неодмінно напишіть. Тут є все, що потрібно.

— Я теж такої думки. Надзвичайно цікаво! Головне — немає новатора і консерватора. Чомусь у всіх моїх творах вони є. Їх двоє космонавтів-роботів, а навколо них — космос. Це чудово!

— Справді. Один робот може бути стилягою. Одягніть його у вузенькі штанці —і все готове, — запропонував я.

— Так, так. А вона, його супутниця, дуже свідома. Вона його любить.

— Але не признається йому. Бо він стиляга.

— Звичайно. А потім, коли він перевиховається під впливом космічного проміння і радіяції, у них настає щасливе кохання.

— Так. Тільки тут треба ставити крапку. Щасливе кохання, це, знаєте, річ дуже така… — не закінчив я речення.

— Яка?

— Така, що її не визнають редактори видавництв. Скажуть — секс.