Стефені Маєр - Сутінки

Він не збирався відповідати — ясно як Божий день.

— Я, зі свого боку, чесно готова визнати, що не маю досвіду в царині стосунків, — сказала я. — Та мені видається логічним… чоловік та жінка мають бути рівними… тобто один із них не може постійно прилітати й рятувати другого. Вони повинні рятувати одне одного.

Він склав руки збоку на ліжку, схилив на них підборіддя. На обличчі був спокійний вираз — гнів приборкано. Вочевидь, Едвард вирішив, що не сердиться на мене. Сподіваюся, у мене буде нагода попередити Алісу, перш ніж він добереться до неї.

— Ти мене врятувала , — тихо сказав він.

— Я не можу завжди бути Лоїс Лейн, [26] Героїня американських коміксів, у яку був закоханий Супермен. — наполягала я. — Я хочу бути Суперменом.

— Ти не знаєш, чого просиш, — він говорив м’яко, але напружено вдивлявся у краєчок наволочки.

— Гадаю, знаю.

— Белло, ти не знаєш. У мене було майже сто років, щоб подумати над цим, але я досі не певен.

— Ти шкодуєш, що Карлайл тебе урятував?

— Ні, не шкодую, — він зробив невелику паузу. — Моє життя закінчувалося. Мені не довелося від чогось відмовлятися.

— Ти — моє життя. Ти — єдина річ, яку б мені було боляче втратити.

Виходить дедалі краще. Мені легко визнати, наскільки він мені потрібен.

Втім, він дуже спокійний. Невблаганний.

— Я не можу зробити цього, Белло. Я не зроблю цього з тобою.

— Чому ні? — у горлі дерло, слова виходили не такими голосними, як хотілося б. — Не кажи, що це надто важко. Відсьогодні… ні, це було кілька днів тому… байдуже… після того, що було, це квіточки.

Він зупинив на мені погляд.

— А біль? — запитав Едвард.

Я зблідла. Не змогла втриматися. Та спробувала зробити так, щоб він не зрозумів із мого виразу, як чітко я пам’ятала відчуття… вогню у жилах.

— Це моя проблема, — сказала я. — Впораюся.

— Інколи хоробрість доходить до межі, за якою перетворюється на божевілля.

— Спірне питання. Три дні болю. Подумаєш!

Едвард скривився, мої слова нагадали йому, що я більш інформована, ніж він сподівався, я коли-небудь буду. Я дивилася, як він приборкує гнів, дивилася, як у його очах з’являється небайдужий вираз.

— Чарлі? — лаконічно запитав він. — Рене?

Минали хвилини, мовчанка затягнулася, я боролася з собою, щоб відповісти на запитання. Розтулила рота, але не спромоглася видати жодного звуку. Тож знову його стулила. Едвард чекав, вираз ставав тріумфальним, адже він знав, що я не маю вірної відповіді.

— Послухай, це також спірне питання, — нарешті пробурмотіла я; голосу бракувало переконливості, як завжди, коли я брешу. — Рене постійно приймає рішення, керуючись власними потребами, — вона хотіла б, щоб я чинила аналогічно. А Чарлі — життєрадісний чолов’яга, він звик сам піклуватися про себе. Я не можу наглядати за ними вічно. Я маю жити своїм життям.

— Це точно, — сердито сказав він. — І я не обірву його.

— Якщо ти чекаєш, поки я опинюся на смертному ложі, я маю для тебе хороші новини! Я щойно там була!

— Ти видужуєш, — нагадав він.

Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, не звертаючи уваги на спричинений цим больовий спазм. Я втупилася в Едварда, він витріщився у відповідь. Судячи з його обличчя, компроміс неможливий.

— Ні, — повільно сказала я. — Я не видужаю. Він зморщив лоба.

— Звичайно, видужаєш. Можливо, у тебе залишиться шрам чи два…

— Ти помиляєшся, — наполягла я. — Я помираю.

— Белло, я серйозно, — розхвилювався він. — Ти вийдеш звідси за кілька днів. Максимум за два тижні.

Я пильно подивилася на нього.

— Можливо, зараз я не помру… та колись я таки помру. З кожною прожитою хвилиною я наближаюся до цього момент у. Старію.

Він насупився, перетравлюючи почуте, притиснув довгі пальці до скронь і заплющив очі.

— Так і має бути. Так повинно бути. Так би все відбувалося, якби не існувало мене — я не повинен існувати.

Я пхикнула. Він здивовано розплющив очі.

— Дурня. Це наче прийти до того, хто щойно виграв у лотерею, забрати у людини гроші й сказати: «Слухай, давай відмотаємо плівку назад, нехай усе буде, як раніше. Так краще». Я на таке не куплюся.

— Я не зовсім схожий на виграш у лотерею, — прогарчав він.

— Правда. Ти — щось набагато краще. Він закотив очі й підібгав губи.

— Белло, час закінчувати дискусію з цього приводу. Я відмовляюся прирікати тебе на вічну ніч, це моє останнє слово.

— Якщо ти думаєш, що це кінець, ти мене погано знаєш, — попередила я. — Ти не єдиний мій знайомий вурдалак.