Стефені Маєр - Сутінки

Тим часом я почула мамине наближення. Вона з кимось розмовляла, мабуть, із медсестрою, у неї був утомлений і засмучений голос. Мені захотілося зіскочити з ліжка, побігти до неї, заспокоїти, пообіцяти, що все буде гаразд. Та я була не в тому стані, щоб стрибати й бігати, тому я чекала, згораючи від нетерпіння.

Зі скрипом відчинилися двері, вона протиснулася середину.

— Мамо! — прошепотіла я, голос переповнювали любов та полегшення.

Вона зауважила в кріслі нерухому Едвардову фігуру й навшпиньках підійшла до мене.

— Він ніколи не відходить від неї, еге ж? — пробурмотіла вона сама до себе.

— Мамо, я така рада бачити тебе!

Вона нахилилася, щоб ніжно мене обійняти, я відчула, як на щоку впало кілька теплих сльозинок.

— Белло, я так засмутилася!

— Вибач мені, мамо. Але зараз усе в нормі, все добре, — заспокоїла я її.

— Я щаслива, що нарешті бачу, як ти розплющила свої оченята, — сіла вона на краєчок ліжка.

Я раптом усвідомила, що не маю гадки, який сьогодні день.

— Як довго я була непритомна?

— Сонечко, сьогодні п’ятниця, ти довго не приходила до тями.

— П’ятниця? — отетеріла я, намагаючись пригадати, який день тижня був, коли… та я не хотіла думати про це.

— Довелося на якийсь час приспати тебе, сонечко, у тебе багато травм.

— Я знаю.

Я їх відчуваю.

— Тобі пощастило, що там був доктор Каллен. Такий приємний чоловік… хоча дуже молодий. І більше схожий на модель, ніж на лікаря…

— Ти зустрічалася з Карлайлом?

— І з Едвардовою сестрою Алісою. Чарівна дівчина.

— Так, — щиросердно погодилась я.

Вона кинула через плече погляд на Едварда, що лежав у кріслі з заплющеними очима.

— Ти не говорила мені, що у тебе є такі хороші друзі у Форксі. Я зіщулилася, потім застогнала.

— Де болить? — стурбовано запитала вона, розвертаючись. Едвардові очі блимнули на мене.

— Я в порядку, — запевнила я їх обох. — Просто треба не забувати, що мені не можна рухатися.

Едвард знову поринув у свою вдавану дрімоту.

Я скористалася з того, що мама на хвильку відвернулася, і перехопила ініціативу в розмові, щоб не дозволити їй знов заговорити про мою далеко не ідеальну поведінку.

— Де Філ? — швидко випалила я.

— У Флориді — о Белло! Ти нізащо не вгадаєш! Ми вже збиралися їхати, і тут чудова новина!

— Філ підписав контракт? — припустила я.

— Так! Як ти здогадалася? «Санс», ти можеш повірити?

— Чудово, мамо, — сказала я з усім можливим ентузіазмом, хоча мала доволі нечітке уявлення, що це за клуб.

— Джексонвіль тобі обов’язково сподобається, — затріщала вона, я втупилася у неї відсутнім поглядом. — Я трішки розхвилювалася, коли Філ заговорив про Акрон, там постійно лежить сніг і все таке, ти знаєш, як я ненавиджу холод, але тепер ми залишимося у Джексонвілі! Там завжди сонячно, а вологість клімату переноситься легко. Ми знайшли чарівний будиночок, жовтий із білими візерунками, з ґанком, зовсім як у старих фільмах, з величезним дубом, там кілька хвилин пішки до океану, у тебе буде власна ванна…

— Мамо, почекай! — перебила я. Едвардові очі були заплющені, але як на сплячого він видавався занадто напруженим. — Про що ти говориш? Я не збираюся їхати у Флориду. Мій дім у Форксі.

— Дурненька моя, тобі більше не потрібно там жити, — розсміялася вона. — Відтепер у Філа буде купа вільного часу… ми багато про це говорили. Я збираюся припинити розриватися між вами двома, ділити свій час навпіл — половину тобі, половину йому.

— Ма, — завагалась я. Хотіла б я знати, як найдипломатичніше донести до неї свою думку. — Я хочу жити у Форксі. Я освоїлася у школі, у мене з’явилися друзі, — (коли я згадала про друзів, мама зиркнула на Едварда, тому я спробувала зайти з іншого боку), — я потрібна Чарлі. Він там сам-самісінький і зовсім не вміє готувати.

— Ти хочеш залишитися у Форксі? — приголомшено запитала вона. Такого їй було не збагнути. Вона знову метнула погляд на Едварда. — Чому?

— Я сказала тобі — школа, Чарлі, ох, — знизала я плечима. Не найкраща ідея.

Її руки безпомічно заметушилися наді мною, намагаючись відшукати місце, по якому мене можна безпечно погладити. Вона зупинилася на лобі — він був незабинтований.

— Белло, сонечко, ти ненавидиш Форкс, — нагадала вона.

— Не такий він і поганий.

Вона насупилася, перебігаючи очима від мене до Едварда — цього разу дуже осмислено.

— Справа у цьому хлопцеві? — прошепотіла вона. Я розтулила рота, щоб сказати неправду, та мама пильно дивилася на моє обличчя; я знала, вона розкусить обман.